Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, зомбі" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 34
Перейти на сторінку:
й примітивна до того ж, але що за переполох вона викликала! Як згадаєш, то аж серце радіє. Тоді, правда, не раділо, і ніякої втіхи я тоді взагалі не мав. Другого дня мене потягли до декана. Потім був виклик на факультетське бюро, а за тиждень — комсомольські збори. «То тобі потрібна свобода?! — питався з трибуни спортивний молодик. — Якої ж свободи ти хочеш? Може, вітрини бить у магазинах? Може, перехожих грабувать у темних завулках? А може, отуди йти… — він махнув рукою у бік парку Шевченка, — …отуди, до пам'ятника, справляти шабаш із націоналістичними покидьками?!» Правда, всіх переплюнув секретар партбюро, Петро Петрович, — факультетський оратор з вогнистим поглядом і шапкою розпатланого волосся на голові. «За часів моєї молодості, — замислено почав він, — був такий лозунг: “Коли ворог не здається — його знищують”! В складну епоху ми живемо, товариші, складну й напружену — епоху ідеологічних битв…»

Коридор скінчився. Я звернув у тупик і завмер. Переді мною була справжнісінька брама — грубезна, оббита пластиком і, що найцікавіше, з секретним цифровим замком.

Я озирнувся. Під склепінням єзуїтського колегіуму зависла стерильна тиша. Не видно було ані лялечки, однак єство моє аж дригоніло, аж корчилося од близької присутності небезпеки, — сигнал був уже не комариним пищанням, а простотаки гучав у вухах, неначе могутній поклик сурми.

Я ковтнув слину. Тут, за цими дверима, щось має бути. І послали мене сюди, аби я добув інформацію: що саме діється в цьому кублі і чому од цього вмирають люди… отот, добувать інформацію, подумав я, а не піклуватися за свою шкуру! Я нагнувся й, раз по раз кидаючи погляд через плече, став чаклувать над кодом. Перші три цифри… так… і вісім порожніх інтервалів… де тільки служба безпеки роздобула цей код, подумати лишень!.. П'ять цифр і тринадцять інтервалів… Ану ж бо як він хибний — ото буде дзвону та гуку! Добре, чекаємо… Я розігнувся і втер чоло. Звісно, «Тартар» був фірмою, де навчали не тільки рукопашного бою, але й вмінню працювати з відмичками, відключати будьяку сигналізацію й одкривать панцерні каси. Спеціаліст по сейфах, крім базових знань, втовкмачив мені ще й таке: секретний замок має сотні тисяч комбінацій, і, не знаючи коду, відкрить його практично неможливо. Щоправда, є люди, котрі працюють в таких випадках наосліп, керуючись лише інтуїцією. Ну, та пробувать не радив би: дев'яносто дев'ять випадків зі ста, що спрацює сигналізація, — а вона, знаєте, буває із всякими каверзами…

Через дві хвилини замок раптом загудів і в дверях щось клацнуло. А самі вони безгучно, поволі і якось аж зловісно стали від'їжджати убік.

Це була наче операційна, з блискучими нікельованими приладами і конструкціями невідомого мені призначення, сліпучобілими стінами, по котрих зміїлися грубі кабелі, різким духом формаліну чи ще якоїсь гидоти і п'ятьма теж неначеб операційними столами, котрі були накриті цупкими брезентовими фартухами. Я зібрався в клубок. Тоді, ступаючи наче кіт, переступив поріг, наблизився до крайнього столу й закляк: судячи з усього, під брезентом була людина. Я знову озирнувся. Тиша в коридорі аж згустилася, дзвінка й зловісна, як перед штормом. Та й не взяла б вас лиха година, дідьчі ви екстрасенси! — подумав я. До трупів мені, правда, не звикать, а все ж…

Я вдихнув повітря й ривком відкинув брезент.

Під ним лежав чоловік. Лице його нагадувало вощину. Він обернув голову й глянув на мене. Якусь мить ми дивилися один на другого; тоді я, не тямлячи себе, накинув на нього укривало, й одступив, і позадкував до дверей, почуваючи, як по хребту цебенить струмінь холодного поту…

… і замалим не збив з ніг якусь дівчину в білому халаті.

Вона все бачила. Вона була бліда як крейда, зі стиснутими губами й надзвичайно твердим поглядом. За плече вона тримала якогось молодика. Мене вразили його очі — порожні, немовби зі шкла, вони були очима трупа.

В голові мені щось начеб клацнуло, і я автоматично перемкнувся на свою роль.

– Інтерв'ю для незалежного видання! — хутко заговорив я, підскакуючи до дівчини, і тицьнув їй під носа мікрофон. — Розкажіть нашим читачам про досягнення Школи тібетської медицини, які роботи провадить нині Альберт Крижинський, скільки хворих у вашій клініці. До речі, а це — один із пацієнтів? Назвіться, будь ласка! — обернувсь я до молодика, навмисне не помічаючи його божевільного вигляду.

І тут мене як громом ударило — переді мною стояв Малевичмолодший!

Я став наче укопаний — і так стояв, одкривши рота й дивлячись на людину, котру знав лише з фотографій. Певне, це й було моєю помилкою в тій ситуації, бо дівчина часу не гаяла — звісно, з таким твердим поглядом! Так само стискаючи того сердегу за плече, вона тицьнула в якусь кнопку коло дверей — і наступної миті попід стелею спалахнули матові кулі, заливаючи усе надовкіл нестерпно сліпучим сяєвом, а в коридорі тривожно загарчали дзвінки. Сливе у той мент розчахнулися бокові двері, й звідти визирнув санітар — у білому халаті наопашки і з такою мармизою, хоч цуценят бий. Він теж усе втямив, бо вискочив у коридор і, професійно згрібши мене за руку, став вивертати її назад; однак я, зігнувшись удвоє, перекинув його через плече й вгатив об підлогу. Дім аж задвигтів. В сусідньому коридорі почулося тупотіння багатьох ніг. Я відштовхнув дівчину, котра заступала мені дорогу, й зробив крок уперед, і тоді двері з матовими шибами розчинилися, причому відразу обидві стулки, й до коридора вдерлося десятка з півтора отих горлорізів у плямистих комбінезонах. Я зібгався в клубок, готуючись гідно зустріти їх, й на якийсь мент згубив ту дівчину з очей, і, напевне, це була друга моя помилка, — коли та ніжна істота знову потрапила в поле зору, то я ледве встиг зафіксувать: все ще тримаючи того сердегу за плече, вона робить раптовий крок уперед — а тоді було тільки мигтіння накрохмаленого рукава, сіре лице Малевичамолодшого, котре майнуло переді мною, й таке враження, наче тебе загилили по шиї замашним дубовим кийком…


Я розплющив очі. Я геть нічого не тямив. Сутінь, переснована різкими стягами світла, примарна вечорова сутінь, котру вибухами розривали оранжеві сполохи ліхтарів, плавала мені увіччю. Я сіпнувся

1 ... 14 15 16 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"