Читати книгу - "Тарзан, годованець великих мавп, Едгар Райс Берроуз"

Спочатку він спробував зняти пальцями зі сторінок маленькі фігурки, але тут-таки переконався, що вони не справжні, хоча й не знав, що це таке. Пароплави, потяги, корови та коні залишалися для нього цілковитою загадкою і не дуже цікавили його, а от дивні крихітні карлючки, які поміщалися під і між кольоровими малюнками, притягували всю його увагу; він подумав, що це зображення комах, бо більшість із них мала ніжки, але в жодної не було ані рук, ані очей. Таким було його перше знайомство з літерами, а йому було вже понад десять років.

У середині книжки Тарзан розшукав свого давнього ворога — левицю Сабор, а трохи ближче до початку скручену в клубок змію — Гісту.

О, як це було цікаво! Жодного разу за всі попередні десять років Тарзан не відчував такого задоволення.

Він так захопився, що не помітив, коли почало сутеніти і малюнки стало погано бачити.

Тарзан поклав книжку назад у шафу і зачинив дверцята, не бажаючи, щоб хтось іще знайшов і знищив його скарб. Коли він вийшов у пітьму, то замкнув за собою важкі двері так само, як вони були замкнуті перед тим, як він спромігся їх відчинити. Але перш ніж вийти, він помітив на підлозі мисливський ніж і прихопив його з собою, щоб показати співплемінникам. Він не зробив і дванадцяти кроків у джунглях, як просто перед ним із тіні приземкуватого куща виросла величезна постать. У першу мить Тарзан подумав, що це хтось із його племені, але в наступну втямив, що перед ним Болгані — величезна горила. Вона була так близько, що про втечу годі було думати, і маленький Тарзан зрозумів, що він повинен битися не на життя, а на смерть: ці великі тварини були смертельними ворогами його племені і при зустрічах ніколи не просили і не давали пощади.

Якби Тарзан був дорослим самцем-мавпою з роду свого племені, він був би серйозним супротивником для горили, але, будучи лише маленьким хлопчиком, щоправда, неймовірно м’язистим, як на свій вік, він не витримував порівняння зі своїм жорстоким супротивником. Одначе в його жилах текла кров народу, серед якого багато спортсменів, і на додаток він мав за собою досвід десятирічного тренування з дикими звірами у джунглях.

Він не знав страху, який знаємо ми: його маленьке серце билось прискорено від збудження, зустріч із ворогом була для нього своєрідною розвагою. Якби він мав можливість, то втік би, але лише тому, що розум підказував йому — він нерівня величезному звіру, який стояв перед ним. І, зрозумівши, що втекти неможливо, він зустрів горилу прямо й хоробро, не здригнувшись жодним м’язом, без найменшої ознаки страху.

Він стикнувся зі звіром на половині його стрибка, колошматячи його величезне тіло стиснутими кулаками з таким самим успіхом, з яким муха атакувала б слона. Але в одній руці він усе ще тримав ножа, знайденого у батьківській хатині, і, коли горила почала діяти руками й зубами, Тарзан випадково вдарив її вістрям у волохаті груди.

Лезо глибоко вп’ялося в тіло мавпи, і та заверещала від болю й злості.

У цю коротку мить хлопчик довідався про призначення гострої блискучої іграшки, і, доки величезний звір повалив його на землю, він декілька разів устромив йому ножа в груди аж по руків’я.

Горила, вдаючись до прийомів бою, притаманних її породі, завдавала страшних ударів долонями і намагалась роздерти хлопчикові шию та груди своїми могутніми іклами.

Близько хвилини вони качалися по землі у дикому запалі бійки. Роздерта і закривавлена рука дедалі слабкіше вдаряла довгим гострим лезом, відтак маленька постать судомно випросталася і безтямно перекотилася на мертволист який килимом укривав джунглі.

За кілька кілометрів глибше у лісі плем’я Керчака почуло дикий рев горили, і, як завжди в разі небезпеки, Керчак скликав усіх для захисту від спільного ворога, бо горила могла бути не сама. Водночас Керчак ще й перевіряв, чи всі члени племені слухають його наказів. Негайно з’ясувалося, що немає Тарзана, і Тублат, зрадівши, з усіх сил почав опиратися пропозиції піти на поміч малому. Керчак також недолюблював маленького сироту, тому послухався Тублата і повернувся до купи листя, на якій уже вмостився був на ночівлю.

Але Кала вирішила інакше: щойно дізнавшись, що Тарзана немає, вона помчала по сплутаних гілках туди, звідки все ще виразно долинали крики горили.

Запала ніч, і місяць, сходячи, розсіював слабке світло, розкидаючи страхітливі, моторошні тіні серед гущавини лісу.

Де-не-де сріблясте проміння сягало землі, але здебільшого воно робило пекельну темряву лісових надр ще густішою.

Нечутно, мов велетенський привид, перелітала Кала з дерева на дерево. То швидко пробігала по товстих гілках, то стрибала стрімголов з одного дерева на інше, мерщій наближаючись до місця трагедії, яке згідно її життєвого досвіду було вже неподалік.

Крики горили свідчили, що вона веде смертельний бій з якимось іншим мешканцем дикого лісу. Несподівано крики припинились, і в джунглях запанувала мертва тиша.

Кала нічого не могла зрозуміти, бо останній крик Болгані був сповнений передсмертного страждання й агонії, але до неї не долинув жоден звук, за яким можна було б визначити, хто супротивник горили.

Вона знала, що її маленький Тарзан неспроможний вбити дорослого самця-горилу. Тому, наближаючись до місця, звідки долинав шум сутички, рухалася дедалі обережніше і нарешті почала зовсім повільно і з осторогою скрадатися по нижніх гілках, тривожно вдивляючись у скроплену місячним світлом темряву і шукаючи очима бійців. Вона побачила їх простертими на невеликій галявині, залитій місячним світлом: маленьке пошматоване й закривавлене тіло Тарзана біля величезного мертвого самця-горили.

З глухим криком кинулася Кала до Тарзана і, притиснувши закривавлене тіло до грудей, стала шукати в ньому ознак життя. І ледь вчула слабке биття маленького серця.

Кала, ніжно обійнявши хлопчика, віднесла його крізь чорну темряву до свого племені. Довгі дні й ночі проводила вона біля нього, приносячи йому їжу й питво, відганяючи мух та інших комах від його жорстоких ран.

Нещасне створіння не мало, звичайно, поняття ані про медицину, ані