Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Більше нічого про колишню любов підпоручика Єфросинія Іванівна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де поділися цінності банку.

Отже, Харків не виправдав сподівань тепер уже колишнього командира взводу німецької залізничної варти, і, вважаючи себе демобілізованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи німецького вояки, які у нього ще ніхто не відібрав, вирішив ще раз спробувати щастя.

В резерві у нього іще залишався Київ, де, із слів Єфросинії Іванівни, у психіатричній лікарні перебував старий Апостолов.

Так підпоручик Адамадзе опинився у Києві у маленькій холодній кімнатці на вулиці Великій Васильківській.

Він крутився на своєму тапчані під благенькою, підбитою вітром шинелькою і думав гірку думу. Адже перелітав через океан, записувався до німецької армії, ризикував бути убитим зовсім не для того, щоб бринькати на піаніно ідіотські пісеньки і марші у кафе гладкого кабана Гіллера… Тікаючи у далекі роки з білою армією з Криму, наречений гарненької гімназисточки Клави Апостолової ніяк не думав, що доведеться колись повернутися… Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києві теж не було. Адамадзе довідався, що вона з чоловіком евакуювалася. Щоправда, підтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справді перебуває у психіатричній лікарні. Тепер треба було зуміти побачитися з ним…

Час минав. Адамадзе усе дужче відчував голод. У животі бурчало, погляд його усе частіше зупинявся на натюрморті з харчами, який він знайшов на вулиці і повісив навпроти тапчана.

Він глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього і він зустрівся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.

Адамадзе підхопився і став чіпляти до шиї чорного метелика.

Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люції, мовби вперше побачив, і, трохи відсторонивши її рукою від коридору, пройшов в глиб квартири. В кімнаті Курт ковзнув поглядом по стінах з літографіями і портретами акторів, по слониках, що виладналися вервечкою на поличці з книгами, одсмикнувши завісу, що затуляла нішу алькова, заглянув у всі кутки, потім підійшов до вікон, які виходили у двір, і зазирнув униз. З першого, біля входу в квартиру, можна було побачити не тільки подвір'я, але й вузький простір між будинками, а так само смужку тротуару і вулиці.

Люція стояла ні в сих ні в тих. Вона була вкрай збентежена несподіваною появою Курта і його незрозумілою поведінкою. Слідом за гауптштурмфюрером й собі краєм ока заглянула у найближче вікно. Знайомий краєвид змінився: на тротуарі біля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.

Що це — обшук? Вона ж Курта не запрошувала і адреси не давала.

У Люції завмерло серце і ноги стали ватяними. Мало того, що гестапівець з'явився без будь-якого попереджування, він ще й тримався так, мовби у чимось підозрював її. Але ж вона ні в чому не винна!

І раптом Люції стало млосно, і вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стінку. У кутку Курт побачив ріжок рамки, який висовувався з-за підсервантника, і витяг. Це було збільшене сімейне фото Рахільки та її батьків. Несподівану непрохану нічну появу Рахілька нічим тоді не пояснила, та й пояснювати не було чим — прийшла до своєї господи, та й годі! Сподівалася застати батьків, але запізнилася. З дому Рахілька нічого не взяла, крім фотографій батьків, хоч навіщо вони були їй, так чи інакше приреченій на смерть, думалося тоді Люції. Може, хотіла і на той світ піти з батьками на серці? Але велике сімейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахілька не мала як узяти, і Люція запхнула його за підсервантник, забувши про нього.

Курт Раух витяг фото і спитав, не повертаючи голови:

— Хто такі?

— Жили тут раніше.

Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Він нічого не питав далі, але Люція не витримала і сама додала:

— Євреї…

— Бачу, — буркнув есесівець і шпурнув фото під ноги. — Викинь цю гидоту… А як ти тут опинилася? — раптом строго спитав.

— Як? — Люція знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахількою і батьки її, тікаючи з Києва, покинули на неї квартиру.

— Оця училася у нас на хоровому… Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькій кімнатці… Так я вирішила…

— Експропріювати… — закінчив за Люцію гауптштурмфюрер і повернувся лицем до дівчини… — Це ви вмієте. Але в даному випадку зробила правильно. — І тут вперше голос його став м'якший, а на обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. А Люція підбадьорилась.

— А що ж, — зухвало підіграла йому, — пожили вони, й годі… Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку… Тепер моя черга гарно пожити…

Вона жодного разу не назвала ім'я подруги, але при цих словах Рахілька ніби вродилася серед кімнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чітко розпізнати можна було тільки очі, які палали, як дві великі жарини, і невідомо як тримались у повітрі перед Люцією. Співачка змахнула рукою, відганяючи мару.

Курт сів у крісло:

— Провітри добре квартиру. Щоб і духу юдиного не було…

Люція згідливе кивнула і, піднявши з підлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.

— Розкажи про всіх своїх сусідів, — уже благодушно продовжував далі несподіваний гість.

Люція докладно описала мешканців її поверху і тих, які жили над нею, на третьому, і внизу, де порядкувала двірничка.

Курт, здавалося, залишився задоволений сусідством, але Люцію не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподіваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умі? Адже ясно,