Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

Довго, довго потім угри

З жахом згадували бій,

Довго, довго дивувались

Нашій силі бойовій.

І не зважувались знову

Підступати до Карпат,

Не топтали більше поля,

Не палили наших хат.

Тільки іноді поляки

Долетять до наших меж

І назад! Сторожа пильно

Оглядала землю з веж.

Рюрик вмер. Галичиною

Правив тільки Володар,

Правив мудро, не боявся

Ні поляків, ні мадяр.

Жив при ньому і Василько

І все скаржився йому:

«Ах, навіщо це нещастя,

Відкіля воно й чому?

Не напивсь моєї крові,

Ще і ляхам віддавав,

Та хіба ж, Давиде лютий,

Я з братами воював?

Ні, мені колись світила

Інша сонячна мета,

Та закрила всі дороги

І всі сонця сліпота.

А хотів я звати турків,

Печенігів і братів:

Разом знищити навіки

Хитру Польщу я хотів.

І, зміцнивши Україну,

Знов на половців іти…

Не судилось довершити,

Досягти мені мети.

Вік минув… труна чекає

І тебе вже, і мене,-

Хто ж, скажи, мети ясної

Із нащадків досягне?»

Дві викопують могили,

Два обтесують хрести:

Два брати жили братами

І умерли, як брати.

Володар умер і сина

Володимирка лишив.

Був це князь твердий, рішучий,

Серце з кременю носив.

Перед ним мета єдина:

Сила, міць Галичини.

Рівні всі: народ, бояри,

Всі у матері сини.

За Дністер, на гори, в Галич,

Він столицю переніс,

Замок він обвів валами,

Ровом, мурами обніс.

І розцвів, як Київ, Галич:

На дорогах, на шляхах

Наче ярмарок зібрався

І розкинувся в степах.

Скрип возів і ржання коней,

Крики, ляскіт батогів,

Хмари куряви над степом,

Рев непоєних биків.

На Дністрі ще більше руху,

Люди бджолами гудуть,

Серби, половці, араби

Крам купують, продають.

Продають пахучі трави,

Зброю, овочі, вино,

Найпростіший посуд грецький,

Оксамит, єдваб, сукно.

А купують шкіру, хутра,

Віск, дерева, збіжжя, сіль.

Кораблі пливуть невпинно

І приходять звідусіль.

Місто теж блищить, шумує.

Самоцвіти на жінках,

В сріблі, в золоті бояри

І в бобрових кожухах.

Запишалися бояри,

Хочуть влади, бунчука,

Та страшна, міцна, залізна

Володимирка рука.

«Не дозволю, щоб в державі

Жив щасливо тільки пан:

Для усіх держава-мати:

Для бояр і для селян».

І корилися бояри,

Але тільки не в думках:

В серці камені носили

І змовлялись по кутках.

Раз в зимі у ліс на лови

Володимирко пішов,

І бояри зрозуміли,

Що тепер не до розмов.

Що пора за меч узятись,

Перейти від слів до діл,

І Берладника Івана

Посадили на престіл.

І Берладник на престолі.

В повній зброї вояки.

Зачинилися ворота,

І замкнулися замки.

І облога почалася,

Почались страшні бої.

Відбивається Берладник,

Сам веде полки свої.

Але раз загнавсь далеко,

Опинився у кліщах,

Ледве вискочив із лиха,

Ледве спасся у лісах.

Піддались тоді бояри…

Володимирко вступив

І суворо, по закону

Винуватих осудив.

І спокійно княжив далі,

А Берладник кинув край

І подавсь в степи широкі

Десь на південь, на Дунай.

Там зібрав хоробре військо

І пішов із ним гулять…

В його князівстві повстали

Малий Галич і Берладь.

Володимирко поволі

Тихо-мирно вік дожив

І на княжому престолі

Ярослава залишив.

Це був князь палкий, відважний,

Незрівнянний у бою,

Наче рвався він покласти

Першим голову свою.

І коли він з Ізяславом,

З князем київським зійшовсь,

Першим кинувся з мечем він,

Всіх попереду боровсь.

І бояри зупиняли:

«Ярославе, князю, стій:

Хто тебе, орла, заступить

У державі жалісній?!

Краще стань від виру збоку

І дивися на полки -

Як для тебе слави й честі

Здобувають вояки».

Ярослав бояр не слухав

І вперед відважно біг,

І відвагою своєю

Ізяслава переміг.

Не спочив він після бою:

На державу угри йшли

І для нападу поляки

На кордоні вже були.

Але й тут хоробре військо

Розбиває ворогів

І іде в степи на південь

До Дунайських берегів.

Ростиславича Івана

Ярослав ущент розбив

І до власної держави

Малий Галич прилучив.

І держава буйним морем

Розлилася навкруги,

Половецький степ вмиває,

Б’є в Дунайські береги.

«Вісім смислів князь наш має»,-

Говорили вояки

І прозвали Ярослава

Осмомислом на віки.

І співець співав про його:

«Гей, ти високо злетів

І на батьківськім престолі,

Вкритий славою, засів.

Військом ти підпер Карпати,

Шлях мадярам заступив

І Дунаєві ворота

Кораблями зачинив.

Князю, Київські ворота

Одчиняєш ти ключем,

Стріли кидаєш в султанів

І рубаєш їх мечем.

Так стріляй же їх, поганих,

Кидай стріли в їх степи

І за Ігореві рани

Слізьми, кров’ю окропи».

. . . . . . . . . . . . . .