Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

Все сміється, все співає...

В мене ж в серці гнів клекоче,

Помста руки простягає,

Хтось бадьорить, хтось пророче,

Хтось за мене шаблю точе,

Хтось вітає, хтось співає...

Гей, нащо тобі любов!

Вийми шаблю, хоругов

І борися до загину

За покривджену країну.

28.04.1909

Прийди, схопи мене і вирви

Із моря смутку і нудьги,-

Зламав я керму в хвилях прірви

І стратив милі береги.

Я кинув несла, впав в розпуку,

Учадів смородом води...

Прийди, візьми мене за руку

І в край щасливий поведи.

Літа пливуть... життя минає...

О ти, кому я дорогий,

Поглянь, як серце мука крає,

Як точать будні мозок мій.

Прийди, заглянь душею в очі -

І зрячим я, сліпий, зроблюсь,

І в мене сила захлюпоче,

І я з життям ще поборюсь.

2.05.1909

Пролинуть їх міщанські дні,

Смердячий рот їм смерть зав'яже,

І камінь нерухомий ляже

На їхні груди кам'яні.

Вони, бездушні і сліпі,

Раби панів, юрби офіри,

Кричали, вірили без віри

І йшли слухняно по тропі.

З пером і папером в руках

Кудись неслись гусині зграї

І на життя, як попугаї,

Могли кричать лише: «Дурак!»

А збоку їх цвіли поля,

Річки і струмені шуміли,

Страждали, прагнули, не сміли,

І повно дихала земля.

1.05.1909

Минають дні солодким сном...

Солодкий сон ясний, глибокий...

Душа обвіяна теплом,

В душі тепло, примир'я, спокій...

Вона, як янгол на землі...

Мовчить, очей не зводить з мене

І мов заснула на крилі.

Завіса... Сяєво земне...

А п'ю я з уст чиїхсь нектар...

Аж ось її уже немає...

І чад зника казкових чар,

І серце рани розкриває.

В туманах спогади летять,

Приносять муки пережиті,

І струни порвані тремтять,

І стогнуть помисли розбиті.

І ось вона... задумана, смутна,

Хова свої важкі зітхання,

Стоїть [тихенько], мовчазна,

Уся - [задума], вся - питання.

Немов зів'ялими над раєм,

І нам було б умерти слід...

А ми остались і блукаєм,

І журно дивимось на світ.

[1909]

Раз прийшла Церера 2 вранці

І Еолу 3 каже так:

«Всі мої щасливі бранці,

Всі раби мої в квітках...

П'ють кохання насолоду,

П'ють повітря, сонце п'ють,

Хвалять Бога і природу

І життю поклони б'ють...

Ой повій, повій, Еоле,

З ними весело пограйсь,

Похитай гілля поволі,

Пожартуй і покохайсь».

Сиплють квіти розкіш цвіту,

Стогнуть тяжко, вагітні,

І не раді уже світу,

Сонцю, Богу і весні.

А Церера із Еолом

Грають в фільку з пітним чолом,

Глянуть часом на квітки -

І сміються в кулаки.

7.05.1909

«Розкажи нам, розкажи нам»,-

Діти просять і кричать,

І за поворот за мною

В поле весело біжать.

Рвуть квітки, їдять козельки,

Ловлять мушок золотих.

Хтось джмеля у шапці трусе

І лякає ним малих.

«Розкажи нам, заспівай нам»,-

Діти жалібно кричать

І між сизими житами

В полі весело біжать.

«Ой я рад вам, милі діти,

Казку-пісню заспівать,

Так слова мої прибиті

І уста мої мовчать».

Скачуть привиди криваві,

Б'ються в серці, в голові,

Як в рубінах квіти...

Червоніють у крові.

Ви не бачите, незрячі,

Ви не чуєте, глухі,

Хто це так голосе-плаче…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ах, навіщо мене мати

Породила на сей світ.

Краще б каменем лежати,

Ніж носить [кривавий] цвіт.

Може, знаєте ви ліки?

Я сходив усі поля...

Грайтесь, бігайте, каліки,

Може, знайдуться зілля.

Щось болить душа у мене...

Пройде... пройде... це я так.

Грайтесь, лагідно-зелене

Поле стелеться в квітках.

Грайтесь, діти, пийте вроду...

Щастя ж хтось сховав в річках.

Коли що... всі зразу в воду...

Пройде... пройде... це я так.

23-25.05.1909

Прокинувсь я в волошках польових.

Лежу, дивлюсь і сам не знаю,

Чи я на ліжку серед них,

Чи десь під житом спочиваю.

Дивлюсь: кімнати... вдома я...

О так! Тепер я розумію:

Це ти розкидала квітки

І принесла мені надію.

Лежу... й мені чомусь здається все,

Що так колись у казці рано

Мені хтось щастя принесе

І всипе ним мене неждано.

29.05.1909

Він все ішов, ішов в негоду,

З високим прапором в руках,

І нас він кликав до народу,

А ми сиділи по кутках.

Він все віддав: надію, спокій,

Здоров'я, молодість, життя...

І склав на жертвенник високий