Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

Од сміху вітри завмирають.

Регочуться хмари до болю, до сльоз,-

У корчах каштани конають.

13.10.1909

Над чим задумалась ти так,

Куди твої вп'ялися очі,

І де блукаєш ти впотьмах,

І де твої думки дівочі?..

Чи на степах,

Чи на лугах,

Чи в сяйві ночі голубої,

Чи в хвилях пісні чарівної?!

Пригляньсь: в душі моїй - квітки,

Квітки любові розцвітають

І в снах розквітлі головки

У морі місячнім купають.

О, придивись,

О, прихились,

Це серце, хвилями розбите,

Ще може відблиск не відбити.

Це серце, кинуте, як птах,

В безодні мук, в пустелю ночі,

Летить і дивиться в сльозах,

І в щасті крилами тріпоче.

Співа, співа...

Лови слова.

Схились ти ж вперше в сю хвилину,-

Почуєш пісню лебедину.

31.01.1909

Проснулось серце! То зомліє,

То дивним цвітом розцвіте,

То втоне в сяєві надії,

То в хвилі розпачу впаде.

В серпанках образи літать,-

То сльози ллють, то сиплють сміх...

Даремно руки їх хапають,-

Прудкіші думки - крила їх.

Ось лине дівчина прекрасна,

В сльозах, в... залізному вінку,

І віддає, смутна й нещасна,

Криваве серце козаку.

Вп'ялися в неї гострі очі...

Її ж давно вже там нема,-

Там дід старий ланцюг волоче

І хрест на плечі підніма.

Десь дзвони б'ють... гукають люде,

І хмари блискають в огні...

Зника мара... Хтось б'є у груди,

А груди... груди кам'яні.

І знов нове... Хвилює нива...

Як вулик, ярмарок гуде,

І полем дівчина щаслива

Із цвітом папороті йде.

Проснулось сонце... Тоне, мліє,

Умре і знову ожива.

І для пісень журби й надії

Людські пригадує слова.

1909

Теплом і ясністю душа моя повита...

В обіймах ніжності душа моя.

І срібна ніч, серпанками прикрита,

Дріма і слуха солов'я.

І зараз так хотілося б мені любові,

Незнаних ласк, нечутих слів...

А нам дзвеніли б співи соловйові,

І казку б сад нам шелестів.

Прийди! Візьми моє гаряче чоло,

Скажи крізь сон, що любиш, що моя...

Весняна ніч розкинулась навколо,

Дріма і слуха солов'я.

1909

Ти смутна - і я сумую.

Ти весела - я сміюсь,

І співаю, і жартую,

І нічого не боюсь.

Ти, як сонце! Сонце гляне,

Кине усміхи землі,-

І розвіялись тумани,

Зникли зморшки на чолі.

4.05.1909

Я радію, як мати дитині своїй,

Тій, що «мамо» уперше промовила їй...

Мати дивиться, [мліє, вмирає],

А сльоза за сльозою збігає.

О народе! Самотній, німий сирота,

Без ім'я, без кутка, на грудях без хреста,

Я радію тобі, як дитині,-

«Мати» й ти проказав Україні.

3.04.1909

Невже це ті дерева голі,

Що спали зиму без надій,

Цвітуть, колишуться поволі

І сиплють цвіту білий рій?..

Невже боги з вітрами грають,

Сміються сонцю і весні,

І землю радісно квітчають,

І сиплють шуми голосні?..

І ти, о краю мій неволі,

Колись засяєш, зацвітеш

І всіх країн пекучі болі

Піснями вільними уймеш.

3.06.1909

Потоптав її, билину,

І жбурнув в смердючий став,

А тепер з її сестрою

Безтурботно жити став.

Скільки ж ще овечок бідних

Загубив він на віку?

Годі! Вівці б'ють поклони

Похотливому вовку.

Навіть та, яка в дитинстві

Сяла в серденьку моїм,

Цілий вік йому молилась

І лизала [бруд] на їм.

28.04.1909

Хай струни стануть крем'яними,

Лучок - стальним,

Нехай мої удари крешуть

Вогонь і дим.

Співати, скаржитись - ганебно!

Не в цім життя!

Кругом нікчемності на мене

Метуть сміття.

Вампіри кров сосуть із тіла,

А я мовчу...

Вдар, лупе 1 мій, а я ногами

Їх розтопчу.

28.04.1909

Немає сил ні вірити, ні йти...

Кругом не ніч - якась безодня...

І згасло сяєво мети,

І важко спить душа народня.

Ще йти і йти... уже несила

Будить ці привиди страшні...

А що, як край - лише могила,

І люде в нім - мерці одні.

15.05.1909

Сад і квітне, і пахтить,

Листя в квітах шелестить...

Груша віти розпустила...

Я ж не чую, я ж не бачу...

Ні! Якась незрима сила

Стисла голову гарячу,

Чорним очі затулила

І кудись веде й сичить...

«Будеш ще її любить?

Чув, що люба говорила:

«Я його і не любила...»

Сад сміється і шумить,