Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Людина, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"

349
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Людина" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 20
Перейти на сторінку:
до­до­му. Лед­ве що замi­чала поз­до­ров­лен­ня де­яких знай­омих газ­дiв…


***



Чотири днi пiз­нi­ше, як­раз о тiй са­мiй по­рi, зат­ри­мав­ся знов вi­зок па­на лiс­ни­чо­го бi­ля по­меш­кан­ня Оле­ни. Вiн ви­скочив ско­ро i зняв її. Во­на не суп­ро­тив­ля­лась сьому. Ви­глядала ду­же втом­ле­на, вiд­по­вi­да­ла од­на­че при­вiт­но й ла­гiдним го­ло­сом. При про­щан­ню вiн по­цi­лу­вав знов у ру­ку, а во­на про­си­ла йо­го при­хо­ди­ти.


- Розумiється! - клик­нув вiн ра­дiс­но, - i то так час­то, як час­то поз­во­ли­те…


З то­го ча­су ста­ла Оле­на до­ма сум­на, мов­ча­ли­ва. Во­на бу­ла драж­ли­вi­ша, як упе­ред, ба не раз аж рiз­ка. Час­то трапля­лось, що, ко­ли Iри­на нес­по­дi­ва­но ви­мов­ля­ла йо­го iм'я, Оле­на уни­ка­ла її пог­ля­ду. Мо­ло­да жiн­ка ба­чи­ла, що з нею дiє­ться щось за­мiт­не, од­на­че не пи­та­ла. Зна­ла до­во­лi, що за­го­во­рить во­на лиш то­дi, ко­ли са­ма за­хо­че…


Одного дня спи­та­ла її рад­ни­ко­ва, ко­ли бу­де вже раз [32] пи­са­ти до но­во­го влас­ти­те­ля в спра­вi орен­ди.


- Пождiмо ще, ма­мо, - вiд­по­вi­ла зне­хо­тя i не­мов задиви­лась за чи­мось у вiк­но.


- Ще жда­ти? Таж ти го­во­ри­ла ме­нi про се ще пе­ред дво­ма тиж­ня­ми; я не вi­рю, що­би до­жи­дан­ня при­нес­ло нам який-не­будь ря­ту­нок.


- Може, ма­мо. Мо­же, й при­не­се. Я бе­ру се на се­бе. Радни­кова за­до­во­ли­лась. Во­на зна­ла, що ся дiв­чи­на не го­во­ри­ла нi­ко­ли на вi­тер. Iри­на, що як­раз у тiй хви­лi увiй­шла до кi­мнати, по­чу­ла ос­тат­нi сло­ва.


- Що ти знов бе­реш на се­бе, Олен­ко? - спи­та­ла жур­ли­во. - Мо­же, знов тi утяж­ли­вi гаф­ти? Ли­ши їх; зап­ла­та за них над­то вже мi­зер­на!


- Вас бе­ру на се­бе! - вiд­по­вi­ла в то­нi, нi­би жар­тов­ли­вiм.


Iрина прис­ту­пи­ла й со­бi до вiк­на, i її пог­ляд за­дер­жав­ся на сест­ри­нiм ли­цi. Виг­ля­да­ла зму­че­на, а по­пiд очi виступи­ли­ перс­те­нi. Во­на зна­ла, що сест­ра тер­пi­ла на без­соннiсть.


- Дуже сум­ний ота­кий осiн­нiй краєвид на рiв­ни­нi! - вiдi­звалась Оле­на, що­би по­вер­ну­ти роз­мо­ву на що iн­ше. I дi­йсно. Над­во­рi бу­ло ду­же сум­но. В го­ро­дi [33] вид­но бу­ло са­до­ви­ну, чор­ну, сум­ну, без лис­тя, а вi­тер так i здiй­мав су­хе лис­тя вго­ру й уно­сив усе да­лi.


Дрiбонький до­щик сi­яв не­ус­тан­но вже з са­мо­го ран­ку. На го­лих по­лях виг­ля­да­ло пус­то i глу­хо. I во­рон не бу­ло вид­ко, як зви­чай­но: десь та­кож по­ще­за­ли, мо­же бу­ти, полетi­ли­ в лiс…


- Маю то­бi пе­ре­да­ти поз­до­ров­лен­ня, Оле­но, - за­го­во­ри­ла Iри­на по якiй­сь хви­ли­нi, пiд час кот­рої обi мовч­ки задиви­лись на краєвид. Оле­на спа­ле­нi­ла i пе­ре­ля­ка­лась.


- Вiд Фельса. Я бу­ла в учи­те­лiв i по­ди­ба­ла там йо­го.


- Так? - обiз­ва­лась Оле­на, од­на­че обер­ну­лась у сiй хви­лi до сто­ли­ка i чо­гось шу­ка­ла. Рiв­но­час­но вий­шла з кiм­на­ти рад­ни­ко­ва, кот­ру вик­ли­ка­ла най­мо­лод­ша донька.


- Що ж вiн там ро­бить?


- Не знаю. Ос­та­неться там, прав­до­по­дiб­но, аж до ве­чо­ра. До­жи­дає вчи­те­ля, що поїхав у мiс­то на яр­ма­рок i має йо­му щось при­вез­ти. Ме­нi ви­диться, Оле­но, - до­да­ла по хви­лi, - що вiн iн­те­ре­сується то­бою.


- Так? - ска­за­ла во­на зво­ру­ше­ним то­ном. - I що ж, Iрин­ко?


Iринка здвиг­ну­ла пле­чи­ма.


- Вiн доб­рий чо­ло­вiк, але ду­же ог­ра­ни­че­ний…


- Ну, так, але все ж та­ки вiн має до­хо­ди; а го­лов­на рiч: вiн доб­рий чо­ло­вiк!..


Тривога i зди­во­ван­ня заг­ра­ли на­раз на ли­цi мо­ло­дої удо­ви­цi. Во­на не ро­зу­мi­ла сест­ри, од­на­че не мог­ла не зрозумi­ти­ то­ну, в кот­ро­му во­на се ска­за­ла.


- Здається ме­нi, що вiн пе­ре­сид­жує охот­но в жi­но­чiм то­ва­рист­вi, особ­ли­во в мо­ло­дiм… - ка­за­ла во­на да­лi звiльна, не зво­дя­чи очей iз сест­ри­но­го об­лич­чя.


- Був там ще хто? - спи­та­ла нес­по­кiй­но.


- Нi, але пог­ляд, кот­рим ме­не змi­ряв, упав ме­нi в очi. Оп­ро­че, що вiн нас об­хо­дить?


Чудна змi­на зай­шла в Оле­ни­нiм ли­цi. Її очi за­iск­ри­лись, i во­на ска­за­ла швид­ким i рiз­ким го­ло­сом:


- I чо­му б не мав вiн нас об­хо­ди­ти?


Молода жiн­ка за­мовк­ла та в наг­лiм пе­рест­ра­ху спус­ти­ла очi. В тiй са­мiй хви­лi прис­ту­пи­ла Оле­на до неї, вхо­пи­ла її за ру­ку i по­цi­лу­ва­ла.


"Я ж йо­го не люб­лю", - хо­тi­ли ви­мо­ви­ти її по­бi­лi­лi ус­та, од­нак, не ви­мо­ви­ли. Грудь її пi­дiй­ма­лась iз сильно­го зво­ру­шен­ня.


- Не ду­май зле про ме­не! - прос­тог­на­ла во­на трем­тя­чи­ми ус­та­ми.


- Не знаю нi­чо­го, - вти­хо­ми­ря­ла Iри­на, гли­бо­ко зворуше­на­.


- Менi дiється так, не­мов тiй со­ба­цi, що по­кiр­но зно­сить, як її ко­па­ють, - ска­за­ла Оле­на. Опiс­ля вiдт­ру­ти­ла сест­ри­ну ру­ку вiд се­бе i ско­ро вий­шла з кiм­на­ти.


Iрина ос­та­ла­ся од­на, i її очi звер­ну­лись, як i пе­ред­ше, на краєвид. Тим ра­зом уже не ба­чи­ла нi­чо­го. Так ли­ше блу­кали її очi без­цiльно, не­су­по­кiй­но, а нес­ка­зан­но важ­ке, сум­не чут­тя об­гор­ну­ло її ду­шу…


Що ста­ло­ся з дiв­чи­ною? Чи лю­би­ла Оле­на? Сьому не мо­гла во­на вi­ри­ти. Вже ж бу­ду­чи та­кою, якою во­на бу­ла, не мог­ла то­го по­лю­би­ти. А ко­ли б уже так ста­лось, то, бо­же ми­лий, яко­го ро­ду бу­ла ся лю­бов?..


Вона так i за­то­пи­лась у важ­ку за­ду­му, од­на­че не­ба­вом вi­двернулась на­зад вiд вiк­на. Ви­со­ка, струн­ка стать миг­ну­ла по­пiд вiк­на… На­че блис­кав­ка блис­ну­ла од­на дум­ка в голо­вi мо­ло­дої жiн­ки. Во­на ста­ну­ла не­мов уко­па­на на мiс­цi i слi­ди­ла три­вож­ни­ми очи­ма за сест­рою. Ах, во­на вже знає, ку­ди ся пря­мує. Во­на ту­ди йде! I дiй­сно. Оле­на йде ту­ди, щоб по­ба­чи­тись iз Фельсом…


Вона йшла звiльна, щоб ус­по­коїтись. Їй справ­дi дi­ялось, не­мов со­ба­цi, по­ка­ра­нiй за якусь про­ви­ну. Во­на па­ле­нi­ла, зга­дав­ши пог­ляд сест­ри, тої сест­ри, кот­ра до­сi в ню вi­ри­ла. Во­на вiд­чу­ва­ла, що з пос­та­но­вою ста­тись йо­го жiн­кою ут­ра­ти­ла теє щось, що її обе­рi­га­ло до­те­пер вiд уся­кої брех­нi, вiд уся­кої неп­рав­ди. Во­на зна­ла, що опiс­ля за­жи­ве лиш фi­зичним жит­тям. Од­нак во­на не мо­же со­бi iнак­ше по­ра­ди­ти. Що про ню те­пер ду­має Iри­на? - га­да­ла во­на да­лi. - "Чи я йо­го люб­лю?" - i во­на ус­мiх­ну­ла­ся сла­бо: "най со­бi се ду­має". Ли­ше до прав­ди­вої при­чи­ни не смi­ла Iри­на дiй­ти, нi за що в свi­тi не смi­ла… Люб­ля­чи Оле­ну, во­на мог­ла б од­ним за­ма­хом усе роз­би­ти…


Потiм ста­ла ду­ма­ти про нього. Во­на уяви­ла со­бi йо­го по­стать. Во­на му­сить у ньому вiд­най­ти щось та­ке, що б її до нього при­тя­га­ло. Во­на знає док­лад­но, що вiн бу­де говори­ти­, як упер­ше за­го­во­рить. Знає той ус­мiх, кот­рий зрад­жує, що вiн ог­ра­ни­че­ний, i кот­ро­го їй встид­но… Ли­ше чо­ло має вiн бi­ле, гар­но сфор­мо­ва­не, кот­ре на­дає ви­каз [34] цi­лiй ста­тi, й сильно збу­до­ва­ну пос­тать рiд­кої кра­си. "Се ж дi­йс­но щось гар­но­го - та­ка сильна i здо­ро­ва лю­ди­на", - ду­має во­­на. Який вiн сильний!.. То­дi, нап­рик­лад, зняв її з вiз­ка так ле­ге­сенько, на­че б во­на бу­ла лег­ка, мов пе­ро i (зга­да­в­ши се, па­ле­нiє ще те­пер), здiй­ма­ючи, при­тис її

1 ... 14 15 16 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина, Ольга Кобилянська"