Читати книгу - "Скорочено Тигролови"

Проте Григорієві це місто сподобалось — чимось нагадувало Київ. Від Амуру починалася широка головна вулиця, по—європейському обставлена модерними будинками. На руїнах колишньої церкви, біля самого Амуру, стояли величезні брезентові намети, і в них у такий мороз жили люди.

Хлопці розглядали розкішні вітрини "Гастроному", спортивного магазину. А в крамниці "Госспірту" був викладений із пляшок портрет Леніна в одному вікні, а в другім — Карла Маркса. Григорій засміявся: "І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину, буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупиняється!"

Хлопці оглядали місто, а юрба розглядала їх. Особливо вертіли головами дівчата, деякі навіть зачіпляли хлопців. Якесь дівчисько зупинилося навпроти юнаків і спитало, де б їй купити такі унти, щоб ноги не мерзли. Гриць пожалкував, що у них немає з собою жіночого взуття, запросив дівчину приїхати в гості.

Дівчина виявилася інженером—хіміком з Одеси і, почувши мову Грицька, теж перейшла на українську. Розказала, як знайти те, що їм потрібно.

У "Дальзаготхутрі" хлопці здали хутро, поновили контракти, одержали багато грошей. Потім пішли виконувати головне завдання — знайти старшого охотінспектора, доброго приятеля Сіркового, Васю Потаюка, щоб зареєструвати зброю.

Цей Вася часто гостював у Сірків, ходив з ними на полювання, а коли вони бували в місті, то завжди лагодив їм усі формальності в таких делікатних справах, як дозвіл на пантовку, на ловлю єнотів, на зброю.

Знайшли інспекцію у центрі міста в найкращому будинку.

Потаюк — низенький енергійний хлопець — щиро привітав обох. Але був чимось дуже засмучений. Розпитував про тайгові справи, а потім нахилився й розгубленим тихим голосом сказав, що все начальство позаареш-товували, та й взагалі...

Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І не тільки тут, у цім краї, а й по цілій "шостій частині світу". Шкода було славного Потаюка.

Виклали свою справу. Але виявилося, що це тепер не так просто. Зброю треба реєструвати через НКДД, і з'являтися туди необхідно особисто.

Робити нічого, пішли до НКВД. Григорій ступав поруч із Грицем, зважившись на зухвалий вибрик — сміливий візит.

"У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притягдо себе. Цей тайожник, цей примітивний і прямолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: "Іди геть! Чекай на вулиці".

І Григорій підкорився дружньому, але категоричному наказу. Довго чекав на вулиці, аж почав хвилюватися, думав іти розшукувати. Але тут вийшов Гриць, самими очима показав, щоб Григорій ішов слідом, як незнайомий.

Через кілька кварталів, побачивши, що їм ніщо не загрожує, Гриць став розповідати про свої пригоди в НКВД.

Сказав, що начальства там — сила. Прийшов він до одного, а їх посхо-дилось дивитися на знаменитого мисливця Сірченка чоловік із десять. Розпитували, а Гриць удавав із себе дурненького — відповідав все "так" чи "ні". Питали, чи не заходив до них хто. Навчали, щоб відразу повідомив, коли що. Почастували горілкою, а зброю реєструвати відмовилися. Але Гриця це не засмутило: "Та ми вік прожили тут — в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї..."

Хлопці вирішили десь добре пообідати. Зайшли до японської ресторації у передмісті Українська Слобода, замовили найкращі страви.

Але їм подали якусь юшку з макаронами і палички замість ложок. Юнаки не знали, що робити з цими стравами, і стали спостерігати, як їдять їхні сусіди—китайці. Але у них так не виходило. Вирішили розрахуватися й піти десь у інше місце. Ці екзотичні "палички" коштували їм по п'ятдесят карбованців — ціна доброго теляти.

В іншому "Буфеті" був один прокислий вінегрет та слизняві цукерки.

Потім друзі натрапили на "Гастроном", який бачили вранці, і набили два рюкзаки вином, горілкою, кав'яром і шинкою, шоколадом і цукерками для Наталки.

Побачили розкішний ресторан і вирішили зайти. Швейцар здався їм ледь не генералом, у всякому разі якимось "розцяцькованим".

"Все, що було в ресторані,— танцювало, пило, курило, грало,— все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою".

Хлопці, не звертаючи ні на кого уваги, вибрали порожній столик і стали замовляти найдорожчі страви й напої. Офіціант ледве встигав носити. Мисливці гуляли "на повну котушку", не реагуючи на залицяння дівчат з ресторану. Хміль ударив у голову. А Григорій дедалі більше хмурнів. Він дивився на всю ту ресторанну суєту, а бачив свою і не свою горду і прекрасну королеву — Наталку.

Навпроти них сиділо двоє вродливих, але бідно одягнених, змарнілих від втоми дівчат, що пили одну тільки каву. Ніхто не запрошував їх до танцю. А коли Григорій почув, що дівчата розмовляють українською мовою, то зрозумів — це ті самі "розкуркулені", що в будь—який спосіб прагнуть вижити в цьому суворому краї. Його душу огорнули біль і гнів за зневажений цвіт нації.

Григорій замовив офіціанту розкішну