Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Вікна зачинені — немає чим дихати, але очманілі від хмелю голови цього не помічають і ні на що не скаржаться: була б горілка, та добрі друзі, та на закуску окраєць хліба з огірком чи цибулиною.

Пивна Севастяна Жигая ніколи не буває порожньою. Тут п'ють могоричі баришники, сторговуючи худобу, тут пропивають останню одежину деякі слободяни, яким без чарки немає життя на світі, тут заливають часом очманілу голову ревниві парубки, щоб потім, набравши войовничого вигляду, вдертися в гущу молоді й виміщати всю свою злість і любовні невдачі на суперникові. Тут спиняються іноді проїздом хуторяни і вечеряють до півночі, розчервонілі, упрілі. Сюди може завернути всякий, кому горілка на душу йде і в кого є гроші, щоб ту горілку пити.

У Севастяна Жигая все є. І для непитущих в його пивній знайдеться куточок. Цс вже він придумав сам, а спи Матюша допомагав йому в цьому.

Є в Севастяна Миколайовича окрема кабінка з столиком, застеленим скатертиною. Тут знайдеш свіженьку газетку, і журнал "Огонек", і старі журнали "Нива" і "Родина", потрі-пані, замацані, але з добрими картинками.

Не хочеш пити — газетку почитай або журнал переглянь, бо хазяїн любить, коли в його пивній людно. З людьми воно веселіше.

Дехто прочитає газету, а потім журнали подивиться, а потім те все надокучить, бо рядом же п'ють і їдять інші. Пересохне у чоловіка в роті — просить води. Та яка ж може бути тут вода, коли є свіженьке холодне пиво, і недорого.

— Дать пляшечку чи дві? — запитує улесливий хазяїн і мружить очі, вивчаючи незнайому людину.— Проїздом до нас чи, може, в командировку? — поцікавиться люб'язно, і розумні очі впиваються, мов гострі буравчики, у відвідувача.— Так Пляшечку дозволите?

— Хіба що одну...

— І бажаєте щось закусити?

— Ні, у мене своя закусочка.— І відвідувач з кишені виймав і їв те, що брав у дорогу, а з-за прилавка пильно стежив за ним хазяїн пивної, безпомилково визначаючи по тій закусці грошову потужність і громадську значимість гостя.

— Таке собі, дрібнота,— вирішував Жигай і вже не звертав більше ніякісінької уваги на відвідувача.

Зате, мов коріііак, він пильнував тих, хто, розгулявшись, замовляв іще горілки, пиво чи вино.

Жигай принесе чого хочеш, але порядок у нього такий: розплачуватися зразу, під час замовлення. У борг не любить давати. З цією метою на видному місці прибито табличку з написом: "Кредит портить отношенія". На цю табличку завжди показував хазяїн тим, хто домагався випивати в борг.

Ось за столиком у колі друзів сидить захмелілий чоловік з розкошланим волоссям, в якому густо позастрявало пір'я і пух з подушок. Він б'є себе кулаком у рівні, як дошка, груди і плаче гіркими слізьми:

— Я по селах їжджу, шию чоботи, заробляю на хліб, на пшоно та на олію, а вона що робить, дружина моя? Що робить — питаю вас. Не знаєте? Так я скажу, бо отут кипить у мене все!— І знову бив себе в груди.— Не можу більше мовчати. З сусідою парубком злюбилася. Ну, скажіть, можу я стерпіти отаке неподобство? Я вас питаю. Не можу! І не просіть... І пе умовляйте!..— кричав він, хоч його ніхто не умовляв, бо в кожного з них була хмільна, очманіла голова і кожен думав про своє і сп'яну розмовляв сам з собою.

— Хто я? Чоловік... Я чоботи шию, а вона... проміняла мене. Га? Мене, свого мужа. Уб'ю!—стиснув кулак, ударив ним по столі, аж склянки забряжчали, а тоді впав на той кулак і жалібно заплакав.

— Годі,— умовляв його такий же п'яничка.— Розумієш? Сльозами горю не пособиш. Краще давай вип'ємо... Я співчуваю, розумієш, співчуваю тобі, а ти пе плач. Ми ще по одній — і більше пі-ііі-ні!

Підвелась важка шевцева голова з червоними від горілки та сліз очима.

— Рішу її зараз! — І, заточуючись, лютий, нестримний, він зник за дверима.

Гуляє тут і слобідська майстеровщина, пропиває останні гроші, і не один із них потім п'яний битиме дружину, залякуватиме дітей, а наступного дня з похмілля проситиме солоних огірків чи яблучного квасу. Потім з важкою головою стане до роботи, і довгим та тяжким видасться йому той день.

До пивної зайшов місцевий музика Гришка Галайчук з гітарою в руках. Колись, кажуть, вій в архієрейському хорі співав, та горілкою зіпсував свій голос, але ще й зараз чарує піснями слобідських гуляк, які охоче частують його, безробітного.

Жигай нічого йому не платить за грання, але й не виганяє за двері. До нього всі звикли, і всі його знали.

У Гришки була вже сивина на скронях, але не мав він ні дружини, ні дітей. Притулок йому дала в своїй хаті Зуйка — жебрачка й п'яниця, яку він вважав, як і себе в хвилини перепою, пропащою людиною.

Музика ніколи не відмовлявся від чарки, пив з усіма, хто запрошував, а потім співав за вгощення, доки знову хтось з охмелілих слободян не кликав його до столу. Удень він спав, уночі йшов до Жигаєвої пивниці грати на гітарі. З того й жив. І ось зараз, як тільки він розчинив двері, кілька п'яних голосів гукнуло до нього:

— Гришка! Чортяка тебе візьми, де ж ти забарився? Сідай до нашого столу!

Запрошували його одразу й за сусідній стіл:

— А-а, музика об'явився! Іди, чортова харя, чарку тобі наллю! Ну?

"Чортова харя" не ображався, бо звик уже до такого поводження, звично підходив до столу, перехиляв "подаяніє" і, крякнувши, нюхав шматочок чорного хліба, á потім ним же й закушував пекучу рідину.

Часом, покриваючи інші голоси, кликали його до себе грошовиті баришники:

— Ну ти, п'явко, підповзай сюди!

Гришка не дуже довірявся баришникам. Вони іноді, добре напившись, любили жартувати. Чи ляпаса музикантові дадуть, чи плюнуть йому в обличчя й регочуть з того, мов навіжені, чи заради розваги вихлюпнуть йому в обличчя склянку горілки і теж регочуть, доки їм схочеться, а потім посадять музиканта до столу, напоять, нагодують, часом і грошенят йому дадуть.

— Чого спинився? Кличуть тебе, значить, підходь! — гримнув з-за столу баришник. І, коли музикант підійшов, каламутні очі найп'янішого з них втупилися в Гришку.

— Ти ось що... Ти скажи... Здохнеш скоро?

Гришка бистрим поглядом стежив за руками п'яного баришника, а сам улесливо і водночас боязко всміхався.

— А хто ж вам гратиме? Я чоловік непомітний. Зла нікому не роблю, бо коли зло людині зробиш — тобі вдвоє гірше зроблять. Моє діло на гітарі грати, пісні співать добрим людям.

— Правда. Я сам такий: хто мене образить, того я в дугу зігну! — І на його великих червоних кулаках здулися товсті жили.— Тому пощади не буде, хто мене за горло вхопить. А пісні люблю. Пий! — І зацокотіла непевна рука по гранчастій склянці.

Музикант випив, а закусити йому не запропонували, хоч на столі лежали добрі шматки шинки, ковбаси і квашені помідори. Швидко сп'янівши після чарки, Гришка почав хваста-тись:

— Я колись сам угощав. Вірите? Жив паном. Чи на весіллі в соборі, чи на похоронах якогось багача хор наш виступав — завжди свіжа копійка у мене в кишенях бряжчала. Костюм на мені, черевики... Сорочка з накрохмаленим комірцем, галстук... Зайду іноді в ресторан — кельнери підбігають: "Що зволите?" А я так поведу тільки рукою: "Шампанерії пляшку, та холодної! Живо!" Мчить, аж спотикається, а я сиджу за столом, бокали переді мною, фрукти: виноград, ананаси... Да!.. Пожив і я... Світу побачив. Між знатними людьми культури набрався. А вже всяких вин перепробував!..

— Брешеш! — сказав беззаперечним тоном баришник.— Ти не пив шампанерії. Я не пив зроду, і ти не пробував.

— Я? Та шампанерія для мене була отак — тьху! Тільки оком мигну — і вже на столі.

— А я кажу — брешеш! Як ти міг її пити, коли я не пив? Я хазяїн, а ти хто? П'явка. Нещасна комаха, а теж пнеться поміж люди. Геть!

— Я ж не кажу, що зараз...— позадкував музикант, помічаючи, як жилава рука вже потяглася до повної склянки. Це вже було недоброю ознакою, і Гришка винувато пробурмотів: — Це не зараз... Це тоді пив я шампанерію, коли в архієрейському хорі співав.

— Не співав! — ще сильніше гримнув баришник і повну склянку пива вихлюпнув в обличчя музикантові.— А я кажу—• брешеш!

— Брешу... брешу!—забелькотів гітарист, витираючи обличчя рукою.

Ніхто його не захистив, нікому його не було шкода, а розлучений баришник уже поривався підвестися з стільця, щоб прикінчити його одним ударом, та стримували друзі.

— Я йому зараз дам! Як він сміє... брехати! Шампанерію пив!.. А я не пив... Як він може при мені отаке говорити? Я не пив, а він...— і голос йому урвався, бо в цю хвилину якийсь високий парубок, злегка похитуючись на йогах, розчинив двері й гукнув:

— Гей, бабо, звертай з дороги!

— Кому звертати? Шантрапі отакій, бузувірові, що старших не поважає? Та я при царизмові навіть пану приставу не звертала з дороги. Сторонися ти від мене! — наказував жіночий голос, і парубок здався.

— Не впізнав тебе... їй-бо, не впізнав! — і, обернувшись до друзів, з якими він нещодавно пиячив, парубок гукнув:

— Зуйка!

До пивниці ввійшла забруднена в глину жінка, з заспаними очима, розпатлана й п'яна. Ні на кого не звертаючи уваги, вона попрямувала до прилавка.

— Наливай!

— А гроші? — В очах Жигая засвітилися веселі вогники.— Гроші маєш? Тобі ж відомо, он висить табличка,— і Севастян Миколайович повів рукою до стіни.— Читай!

— Неписьменна...

— То я можу тобі прочитати.

— Ну, муха ти! Наливай, кажу тобі, а то посуду переб'ю! Жигай по цьому зрозумів, що баба Зуйка вже під повним

градусом, і накрив склянки рукою.

— Ти дивись мені, а то міліцію гукну.

— Що ти страшиш мене? Та я ні бога, ні чорта не боюсь, бо я з чортами давно покумалися.

У пивній так і розлігся регіт. З-за столиків підводились п'яниці, жадібні на видовиська, на гостре слівце, на жарт, та ще коли той жарт зривається з вуст сп'янілої Зуйки.

— Чули? З чортами вона покумилась. От бісова душа! І таке ж придумає.

— Послухаємо, що вона ще скаже.

Зуйку обступили колом вищі на цілу голову чоловіки й парубки, дивились на неї незлобиво, усміхалися.

— Ти йому, Зуйко, залий за шкуру сала!

— І заллю! Не дасть .чарки — заллю! У мене ось тут чвертка олії,— і вона почала порпатися в оборках рясної спідниці, шукаючи в ній кишеню.

Жигай явно боявся Зуйки, тому що вона, безстрашна й одчайдушна під чаркою, могла здійснити свою погрозу.

— Хіба тобі, Севастяне Миколайовичу, шкода для неї чарки? Ну, я можу заплатити. Лий! Я тебе, бабо, почастую.