Читати книгу - "Мемуари тата Мумі-троля, Янссон Туве"

Чіпляєш її до чийогось вікна, а сам стоїш надворі і треш по нитці шматком живиці. Таке виття, аж вуха закладає!

– Як на моє демонічне око, ти мені подобаєшся! – скрикнув привид і згорнувся калачиком біля Фредріксонових ніг. – А зміг би роздобути для мене скелет? Листки бляхи, кажеш, знайдуться… Як це робиться?

Фредріксон до самого світанку розтлумачував привидові фокуси та способи, як лякати людей, малюючи для більшої наочності розмаїті конструкції на піску. Він страшенно захопився цим дітвацтвом!

Уранці Фредріксон повернувся до Парку Несподіванок, а мій привид став мешканцем Королівської Самостійної Колонії й одержав почесний титул – Страшило з Острова Жахів.

– Послухай, – сказав я йому. – Чи не хотів би ти мешкати удвох зі мною? Мені трохи самотньо… Звичайно, я жодним чином не стверджую, ніби боюся, але часом уночі мені буває якось незатишно…

– Присягаюсь усіма псами пекла! – почав було привид, збліднувши від образи, але потім заспокоївся і мовив: – Гаразд, дуже мило з твого боку запросити мене пожити у твоїй домівці…

Я вимостив привидові ліжечко у пачці з-під цукру, пофарбував її у чорний колір і намалював череп та перехрещені кості, щоби привидові було приємніше у ній спати. На горнятку написав: "ОТРУТА" (на превелику втіху Вертя).

– Дуже затишне кубельце! – зрадів привид. – Ти не гніватимешся, якщо я трохи погримаю опівночі? Нелегко відмовитися від давньої звички…

– Гримай собі на здоров'я, – погодився я, – але п'ять хвилин, не довше. І обережніше з трамвайчиком із морської шумки – то дуже вартісна річ…

– Що ж, хай буде по-твоєму – п'ять хвилин… Однак нічого не зможу обіцяти, як настане купальська ніч!

Розділ сьомий,

у якому я описую урочисте освячення оновленої "Мурської Сиринади", а також щедре на пригоди експериментальне занурення у морські глибини.

Надійшла Купальська ніч і… минула (саме тієї ночі народилася найменша доня Мюмлі, яку назвали Мю, що означає "найменша у світі"). Розцвіли квіти і стали яблучками чи іншими смачними фруктами, які ми не забарилися з'їсти, а я тим часом погруз у загрозливій буденності. Справа зайшла так далеко, що я посадив на капітанському містку навігаційної рубки чорнобривці і залюбки грав у ґудзики з Вертем та Володарем.

Нічого не відбувалося. Страшило сидів собі біля кахельної печі і виплітав на дротах шалики та шкарпетки – дуже заспокійливе заняття для привидів з розхитаними нервами. На початках йому дійсно щастило лякати підданих, і він від того страшенно тішився, однак бажання лякати одразу перейшло, коли привид помітив, що підданим дуже подобається лякатися.

Доня Мюмлі вигадувала все неймовірніші історії, а я щоразу вівся на її брехні. Одного разу вона розпустила чутку, ніби дронт Едвард затоптав Володаря! На жаль, я завжди вірю словам інших і дуже ображаюся, коли мене обдурюють та ще й насміхаються. Якщо вже я щось перебільшую, то завжди й сам у це вірю!

Інколи на відмілину біля нашого берега приходив дронт Едвард і, за старою звичкою, лаяв нас на чому світ стоїть. Потішник також за словом до кишені не ліз. Але загалом я жодного разу не бачив, щоб він займався чимось корисним, – лише їв, спав, засмагав на сонці, хихотів з Мюмлею та лазив по деревах. Раніше він полюбляв дряпатися ще й по кам'яних мурах, але йому скоро набридло, бо це не заборонялося. І постійно запевняв, що почуває себе пречудово.

Інколи я бачив, як повз острів пропливають гатіфнати, і тоді смуток на увесь день осідав у моїй душі.

Десь у той час мене почала брати нетерплячка, яка згодом переросла у нестримне бажання покинути це розважне, одноманітне й забезпечене життя, іншими словами, мені страшенно закортіло накивати п'ятами з цього острова.

Та ось нарешті щось таки трапилося.

Одного чудового дня у дверях навігаційної рубки з'явився власного персоною Фредріксон у капітанському кашкеті на голові. Однак цього разу його кашкет прикрашала пара маленьких позолочених крил!

Я стрімголов злетів униз сходами, радісно репетуючи:

– Фредріксоне! Вітаю! Ти таки змусив її літати!

Фредріксон зателіпав вухами і закивав головою.

– Комусь про це вже розповів? – моє серце ледь не вискакувало з грудей.

Мій друг заперечно похитав головою. Вмить у мені ожив шукач пригод! Душа затріпотіла від щастя, ніби й зросту мені додалося, я відчув себе красенем! Фредріксон прийшов до мене першого, щоб повідомити про свій завершений винахід! Не до Володаря, а до мене!

– Скоріше! Скоріше! – метушився я. – Пакуймося!

Не треба мені чорнобривців, і будинку теж не треба! О, Фредріксоне, я аж тремчу від передчуттів! У мене стільки ідей!

– Це добре, – вгамував мій запал Фредріксон. – Але спершу нову "Мурську Сиринаду" треба освятити і випробувати в польоті. Не годиться псувати Королеві свято!

Експериментальний політ відбувся ще того самого пообіддя. Летючий корабель стояв на узвишші перед троном Володаря, накритий червоною тканиною.

– Чорна тканина додала би урочистості, – зауважив мій Привид і так швидко заорудував в'язальними дротиками, що лиш задзвеніло. – Або, скажімо, сіра, немов опівнічна імла. Колір жаху, як ви знаєте…

– Але ж то базіка! – буркнула Мюмля, яка прийшла подивитися на випробування з усім своїм виводком дітей. – Привіт, люба доню! Бачила наймолодшеньких?

– Мамусю кохана, ти з новими дітками? – сплеснула руками Доня Мюмлі. – Розкажи їм, що їхня старша сестра – принцеса королівської колонії – подасться у навколомісячну подорож на летючому кораблі!

Молодші братчики та сестрички нашої принцеси вклонилися, не зводячи з неї захоплених поглядів.

Фредріксон раз по раз залазив під червоне покривало, щоб уже вкотре пересвідчитись, чи все гаразд.

– Щось застрягло у вихлопній трубі, – пробубнів він. – Гей, Потішнику! Вилізь на палубу й увімкни велику щітку!

За якийсь час щітка запрацювала, з труби струменем вдарила каша і заліпила Фредріксонові око.

– Щось тут не те, – стурбувався він. – Вівсянка!

Діти Мюмлі заверещали від утіхи.

– Перепрошую, – ледь не розплакався Верть. – Залишки сніданку я висипав до чайника, а не у вихлопну трубу!

– Що там сталося? – запитав Володар. – Можемо виголосити Нашу урочисту промову, чи ви ще не готові?

– То все через мою крихітку-донечку Мю! – захоплено пояснювала Мюмля. – Яка виняткова дитина! Запхати кашу до труби! Уявіть-но собі тільки!

– Я б так не тішився на вашому місці, шановна пані, – мовив Фредріксон досить стримано.

– Починаємо чи ні? – Король уже втрачав терпець.

– Починайте, Ваша Королівська Величносте! – дозволив я.

Після короткого сигналу ревуна з'явився Добровільний оркестр гемулів, Володар під оплески та вигуки зійшов на трон. Коли юрба стихла, він промовив:

– Нетямущий, підстаркуватий народе! Ми, користуючись нинішньою нагодою, хочемо мовити вам кілька глибокодумних слів. Зверніть свої погляди на Фредріксона, Королівського Придворного Винахідника Несподіванок! Сьогодні ми побачимо найвизначнішу з Несподіванок і з її допомогою підкоримо землю, воду і повітря! Добре замисліться над цим витвором зухвалої думки! Вам не судилося такого досягти, бо лише й умієте порпатися у своїх норах, гризти, метушитися без пуття та базікати дурниці. Ми все ще не втратили надії дочекатися великих звершень від вас, Наші невдатні, безголові любі піддані! Намагайтеся принести честь та славу Нашим пагорбам або ж принаймні гідно привітайте героя нинішнього свята!

І юрба заревіла "слава!", аж земля задрижала.

Оркестр гемулів заграв Королівський Святковий вальс, під дощем троянд та японських перлів Фредрік– сон виступив наперед і смикнув за мотузку покривала. То було неповторне видовище!

Тканина зісковзнула з "Мурської Сиринади".

Та це був не наш рідний старий річковий корабель, а якась оббита металом, чужа дивовижна машина! Настрій у мене потьмарився. Проте вже наступної миті я побачив таке, що примирило мене із новочасними змінами у кораблі – на його борту і далі красувалася виведена ультрамариновою фарбою назва "Мурська Сиринада"!

Тепер Добровільний Оркестр гемулів утяв Гімн Володаря, отой, та ви знаєте… з приспівом "Від здивування щелепи обвисли, ха-ха!", який зворушив Мюмлю до сліз.

Фредріксон натягнув кашкета на вуха і піднявся на борт у супроводі мешканців Королівської Самостійної Колонії (все ще під дощем троянд та японських перлів). Ніхто не встиг й оком змигнути, як дітлашня Мюмлі обліпила все судно.

– Перепрошую! – несподівано верескнув Верть і щодуху кинувся до трапу. – Ні, це не для мене! У повітря? Мене знову знудить! – він блискавично пірнув у юрбу і зник з очей.

Тієї ж миті машина затремтіла і загуркотіла, двері щільно позамикалися, "Мурська Сиринада" нерішуче гойднулася на узвишші і враз так різко стрибнула вперед, що я гримнув додолу. Коли ж нарешті відважився визирнути у вікно, ми летіли понад верхівками дерев Парку Несподіванок.

– Летить! Летить! – горланив Потішник.

Мені бракує слів, щоб описати те неперевершене відчуття, коли витаєш над землею. Хоч я цілком задоволений, так би мовити, присудом своєї долі, мушу все ж визнати, що польоти – не моя стихія. Але тоді я несподівано відчув себе легким та елегантним, немов ластівка, швидким та непереможним, наче блискавка, і ніякі прикрощі світового масштабу не могли потьмарити мого щастя. З неймовірним задоволенням споглядав я юрбу внизу, яка знетямлено, зі страхом та здивуванням дивилася на мене. То була незабутня мить, надто коротка, на жаль!

"Мурська Сиринада" зробила м'який віраж і, начіпляючи на носа білі вуса морського шумовиння, сіла на воду біля берега Володаря.

– Фредріксоне! – скрикнув я. – Полетімо звідси!

Фредріксон глянув на мене відсутнім поглядом, його очі наповнювала бездонна блакить, і весь він променився загадковим тріумфом, який, здавалося, жодним чином нас не стосувався. "Мурська Сиринада" тим часом поринала у море. Навколо замерехтіло зеленкувате прозоре світло, повз ілюмінатори догори попливли зграйки повітряних бульбашок.

– Ми тонемо, – повідомила Маленька Мю.

Я притиснувся носом до шибки ілюмінатора і вдивлявся у морський світ. Вздовж борту нашого судна загорілися гірлянди лампочок, розсіваючи у глибинних сутінках тремке світло.

Я здригнувся. Навколо нас панувало царство зеленавої пітьми, ми опинилися в обіймах вічної ночі та безмежної пустки.