Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щоб не загубитися у місті" автора Патрік Модіано. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 25
Перейти на сторінку:
промовив:

—  Я не знав, чи треба натискати на кнопку з написом «Венсан»...

—  Моє прізвище тепер —  Венсан... Я навіть ім’я поміняла, уявляєш?... Аньєс Венсан...

Вона провела його до кімнати, яка мала правити за вітальню, але єдиними меблями там були канапа і торшер поряд. За широким вікном дерева, які не встигли скинути листя. Ще світло. Смуги сонця на паркеті й на стінах.

—  Сідай, мій маленький Жане...

Вона сіла на іншому кінці канапи, ніби щоб краще його бачити.

—  Ти, мабуть, пам’ятаєш Роже Венсана?

Тілько-но прозвучало це ім’я, як йому пригадалося американське авто з відкидним верхом, що стояло біля будинку у Сен-Ле-ла-Форе, а за кермом сидів чоловік, якого він спершу прийняв за американця, бо той був високим на зріст і говорив із легким акцентом.

—  Ми з Роже Венсаном кілька років тому одружилися...

Вона дивилася на нього з ніяковою усмішкою. Щоб вибачитися за одруження?

—  Він дедалі рідше буває в Парижі... Думаю, він зрадів би тобі... Я йому якось телефонувала й розповідала, що ти написав книжку...

Одного пополудня, у Сен-Ле-ла-Форе, він приїхав по нього до школи на своєму американському кабріолеті. Авто плавно котилося вулицею Ермітаж, і двигун працював майже беззвучно.

—  Я ще не дочитала твою книжку до кінця... Але відразу натрапила на епізод із «Фотоматоном»... Знаєш, я ніколи не читаю романів...

Вона ніби вибачалася, як щойно, коли говорила про одруження з Роже Венсаном. Та ні, зовсім не варто читати цю книжку «до кінця» тепер, адже вони вже сидять поряд на цій канапі.

—  Ти, мабуть, думав, як я знайшла твою адресу... Мені зустрівся чоловік, який підвозив тебе на машині додому, минулого року.

Вона насупила брови і, здавалося, шукала в пам’яті ім’я. Але Дараган пригадав раніше:

—  Ґі Торстель?

—  Так... Ґі Торстель...

Чому люди, про існування яких ви не підозрювали, які вам стрілися одного разу й яких ви більше не побачите, відіграють, з-поза лаштунків, таку важливу роль у вашому житті? Завдяки йому він знайшов Анні Астранд. Він відчував удячність до цього Торстеля.

—  Я його геть забула... Він, мабуть, живе в цьому районі... Підійшов до мене на вулиці... Він розповів, що бував у будинку у Сен-Ле-ла-Форе, п’ятнадцять років тому...

Отже, саме їхня зустріч із Торстелем минулої осені оживила в ньому ці спогади. Торстель говорив про будинок у Сен-Ле-ла-Форе. А він, Дараган, коли Торстель сказав «я не пригадую, де саме під Парижем був той будинок» і також «той хлопчик —  це, мабуть, ви...», навіть не захотів вступати в розмову. Віддавна він уже не думав ні про Анні Астранд, ні про Сен-Ле-ла-Форе. Проте ця зустріч раптово оживила спогади, які він намагався, майже підсвідомо, не пробуджувати. Але це сталося. Вони виявилися досить чіпкими, ті спогади. Того ж вечора він почав писати книжку.

—  Він розповів, що ви зустрілися на іподромі.

Вона усміхалася, ніби йшлося про жарт.

—  Сподіваюся, ти не гравець.

—  Авжеж ні.

Який з нього гравець! Він ніколи не розумів, навіщо ці люди, у казино, довго, мовчки, нерухомо, із напівзмертвілими обличчями сидять круг столу. І щоразу, як Поль розповідав йому про свої «трюки», він ледве зосереджував увагу, аби його вислухати.

—  Гра ніколи не доводить до добра, мій маленький Жане.

Можливо, вона добре знала, про що говорить. Часом вона поверталася до будинку у Сен-Ле-ла-Форе дуже пізно, і він, Дараган, бувало, не міг заснути, доки її не було. З яким полегшенням він чув, як гравій шурхотить під колесами авта й затихає шум двигуна. І її кроки в коридорі... Що вона робила в Парижі до другої ночі? Можливо, грала. По всіх цих роках, тепер, коли він уже не був дитиною, йому кортіло поставити їй це запитання.

—  Я так і не добрала, хто цей Торстель... Здається, антиквар, з Пале-Руаялю...

Схоже, вона не знала, про що з ним розмовляти. Йому хотілося сказати якісь заспокійливі слова. Вона, мабуть, відчувала те ж саме, наче якусь тінь між ними, про яку обоє не наважувалися згадати.

—  То ти тепер письменник?

Вона йому усміхалася, здається, з іронією. Письменник. Чому б не зізнатися, що він написав «Чорний колір літа», мов оголошення про розшук, яке дають у газету. Коли хоч трохи пощастить, ця книжка приверне її увагу й вона дасть про себе знати. Оце й усе, що він мав на думці. Не більше.

—  Я мала б зголоситися раніше, але в мене було трохи неспокійне життя...

Вона вжила минулий час, неначе те життя скінчилося.

—  Мене не здивувало, що ти став письменником. Малим, у Сен-Ле-ла-Форе, ти багато читав...

Дараган би хотів, аби вона розповіла про своє життя, але, схоже, вона цього уникала. Вона сиділа на канапі, і він бачив її у профіль. Спогад, який дуже чіткий, попри всі втрачені роки, раптом сплив у пам’яті. Пообіддя, Анні сидить у такій самій позі, випростана, у профіль, за кермом свого автомобіля, а він, малий, поряд з нею. Машина стоїть біля брами будинку у Сен-Ле-ла-Форе. Він бачить, як сльоза, ледь помітна, котиться її правою щокою. Різким рухом вона витирає її. Потім заводить двигун, ніби нічого не сталося.

—  Минулого року, —  промовив Дараган, —  мені зустрівся ще один чоловік, який тебе знає... з часу будинку в Сен-Ле-ла-Форе...

Вона повернулася і сполохано глянула на нього.

—  Хто саме?

—  Такий собі Жак Перрен де Лара.

—  Не пам’ятаю. Хто мені тільки не зустрічався в епоху Сен-Ле-ла-Форе...

—  А ти не знаєш Боба Буньяна?

—  Ні, зовсім не знаю.

Вона присунулася до нього й гладила його по лобі.

—  І що за думки в цій голові, мій маленький Жане? Ти мене допитуєш?

Вона дивилася йому просто у вічі. Добрим поглядом. Хіба що трохи збентеженим. І далі гладила його по лобі.

—  Ти знаєш... У мене немає пам’яті...

Йому згадалися слова Перрена де Лара: «Єдине, що можу сказати, —  вона сиділа у в’язниці». Якби він їх повторив, це її украй здивувало б. Вона б стенула плечима і сказала: «Він мене з кимось сплутав» або «І ти йому повірив, мій маленький Жане?» І, можливо, це було б щиро. Врешті-решт, ми забуваємо тривожні чи болючі епізоди нашого життя. Досить лягти на спину й тихо гойдатися на воді, над глибинами, заплющивши очі. Ні, справа не завжди в навмисній забутливості, як пояснив йому лікар, з яким вони колись розговорилися

1 ... 14 15 16 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано"