Читати книгу - "Троє на Місяці, Ющук Іван"

Така форма зручніша. А тут якийсь циліндр. Ніби й на шолом не схожий… А тепер я докажу тобі, Граматику, те, чого раніше не хотів казати. Коли струснувся місячний грунт, я спочатку був подумав, що то виверження вулкана. А потім збагнув, що то, очевидно, вибух. Бо якби це було виверження, то каміння виривалося б угору, як із жерла гармати. А тут воно розліталося віялом, у вигляді куща. І це не метеорит, я вже казав тобі.

– Гадаєш, між вибухом і цією циліндричною істотою є якийсь зв'язок?

– Думаю, що так. А цей невідомий – це, мабуть, їхній вартовий. І він тут, очевидно, не один. Але хто вони, ці невідомі? Скільки їх? Звідки вони взялися на Місяці? Що вони тут роблять?

– А може, Місяць – це все‑таки гігантський космічний корабель з високорозвиненими мешканцями, який скількись там тисяч або мільйонів років тому причалив до Землі і кружляє навколо неї? Штучне тіло…

– Ні, таке припущення відпадає, – твердо заявив Капітан. – Астрономи й космонавти довели, що це щільне природне тіло… Зрештою, якби Місяць був космічним кораблем, то хто б влаштовував вибухи на його обшивці? Та й космонавти не допустили б, щоб на їхньому кораблі були такі ями, як оця.

– Ти логічно міркуєш, – не без іронії зауважив Граматик. – Отож тепер вирахуй: куди ми оце з тобою вскочили? І як вибратися звідси?

– Насамперед відкидаємо версію про штучне походження нашої пастки. Ти не заперечуєш?

– Ні.

– Отже, тільки факти. На Місяці, крім безлічі всяких кратерів, є тріщини й борозни. Борозни дуже широкі. Це не борозна. Залишаються тріщини. Тріщини на Місяці бувають завглибшки і сто, і двісті, і навіть чотириста метрів і тягнуться на сотні кілометрів.

– То ти гадаєш… – почав Граматик і замовк, жахнувшись цих велетенських розмірів.

– Ні, на наше щастя, тріщина, у яку ми вскочили, не така вже й глибока. Падали ми приблизно чотири секунди. На Землі за цей час пролетіли б десь метрів сімдесят п'ять – вісімдесят…

– Ого! – вирвалося в Граматика. – І це, ти кажеш, неглибоко!

– Але на Місяці прискорення при вільному падінні в шість разів менше, ніж на Землі, – вів далі Капітан. – Тому ми пролетіли тільки дванадцять‑тринадцять метрів.

– Це як з верхівки осокора? І не забилися, – здивувався Граматик.

– Не забилися, бо падали повільно, з такою швидкістю, як на, Землі з висоти двох метрів. Та й, очевидно, на дні цього провалля чимало пилу назбиралося…

– Усе це добре, – перебив його Граматик. – Але як нам видряпатися звідси? Глибина дванадцять метрів, і з обох боків прямовисні стіни… Якби ж хоч можна було роздивитися, то б десь, може, вдалося побачити виступи, розколини… Бо доки Друг із Незнайком знайдуть нас, якщо вони взагалі почули моє повідомлення, то ці… циліндроголові…. помітять наші сліди або й корабель – і ми нічого не зможемо вдіяти… Мов у мишоловку вскочили.

– Треба нам перебрати всі можливі способи, як дістатися звідси нагору. Якийсь, може, підійде. Що б ти запропонував?

– На крилах піднятися, – по голосу було чути, що Граматик гірко жартує.

– На крилах у безповітряному просторі не злетиш, але якби був у нас бодай маленький реактивний двигун, то піднялися б, – цілком серйозно відповів Капітан. – Можна було б для цього використати навіть наші кисневі балони… На двох балонах, коли з них випускати кисень, один із нас, мабуть, піднявся б. Але тут великий ризик: можемо й не вибратися звідси, і без кисню залишитися.

– А що ж ти радиш? – запитав Граматик.

– До кінця п'ятнадцятиметрового мотузка прив'язати камінь і кидати його вгору доти, доки він зачепиться за скелю або впаде в розколину. А тоді, поволі підтягуючись, вилізти на поверхню. Але де взяти мотузка?

– У мене є мотузок! – майже вигукнув зраділий Граматик. Капітан аж притис товариша до себе й прошепотів:

– Тільки тихіше, поблизу можуть бути циліндроголові.

– Коли я приволік Незнайка до кабіни, – уже тихіше розповідав Граматик, – то шнурка змотав і поклав до кишені скафандра. І так і не виклав. Але, – додав невпевнено Граматик, – мені здається, що він буде закороткий.

– Давай сюди, – Капітан намацав Граматикову руку, обережно взяв у нього мотузка. – Зараз виміряю його довжину стародавнім способом – ліктем.

– У Київській Русі лікоть дорівнював сорока шести – сорока семи сантиметрам, – зауважив Граматик.

– А у мене без скафандра лікоть має сорок вісім сантиметрів, у скафандрі – то й усі п'ятдесят п'ять. Тепер тисячу п'ятсот сантиметрів – потрібна довжина мотузка – поділи на п'ятдесят п'ять… нам треба, отже, приблизно двадцять сім космічних ліктів мотузка… Мотаю на руку… одинадцять, дванадцять… шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять… і все.

– Дев'ятнадцять разів по п'ятдесят п'ять сантиметрів – це трохи більше, ніж десять метрів… Короткий… Може, сходинки в стіні будемо довбати? Я, маю викрутку.

– Це буде довго. А якщо порода тверда… Кисню не вистачить.

– А вистрибнути на поверхню? Ти ж на Землі метр вісімдесят сантиметрів у висоту стрибав. А тут тяжіння в шість разів менше…

– Ні, – скрушно відповів Капітан, – нічого з цього не вийде: у скафандрі та ще й без розгону… – І, подумавши хвилину, додав: – Та все одно, якби й було де розігнатися та можна було скинути скафандр, вище як на шість‑сім метрів я тут не скочив би. Навіть чемпіон світу зі стрибків, який долає планку заввишки два метри сорок сантиметрів, – і він би на Місяці вище десяти метрів не стрибнув би.

Граматик уже не допитувався, чому на Місяці не можна стрибнути в шість разів вище, ніж на Землі, тількиїсумно відзначив:

– Отже, безвихідь: спереду – глуха стіна, ззаду – глуха стіна, а зверху – непроглядна темінь. Залишається чекати або Друга, або циліндроголовців…

– Спереду… ззаду… – повторив за ним Капітан, – але є ще ліворуч, праворуч – там нема стіни.

– То що ти пропонуєш?

– Іти, не стояти на місці. Коли шукаєш виходу, то ймовірність, що знайдеш його, зростає. Нам треба йти.

– Звичайно, вихід повинен десь бути, – підтримав його Граматик. – Але куди йти?

– На південь. Ближче до корабля. Там проходить якийсь вал. – Пригадуєш, коли ми йшли сюди, переходили через горбок. Може, він загатив цю тріщину.

– Тільки, щоб не загубити один одного і не вскочити в ще гіршу халепу, зв'яжімося, Капітале, мотузком. Як це роблять альпіністи в горах. Будемо йти на якійсь відстані один від одного, – запропонував Граматик.

– Я піду попереду, – заявив Капітан.

Граматик прив'язав мотузок до кілець на скафандрі, а тоді вільний кінець передав Капітанові. Коли вони зв'язалися, Капітан сказав: "Ходімо" – і, намацуючи грунт ногами, рушив ліворуч. Але вже через кілька секунд мотузок між хлопцями натягнувся. Чи з Граматиком щось трапилося, чи зачепився мотузок?

– Чого ти став, Граматику?

– Я пішов за тобою, а ти раптом чомусь опинився позад мене, – пояснював Граматик.

– А куди ти йдеш? – запитав Капітан.

– Таж на південь, як домовилися. Ближче до корабля.

– І я йду на південь. Але, мабуть, комусь із нас перекрутився світ, бо ми пішли в різні боки.

Справді, комусь із них "перекрутився світ". Треба було з'ясувати, кому саме. Граматик не мав ніяких доказів своєї правоти, крім того, що йому "так здається". А Капітан узявся крок за кроком відтворювати всі свої дії. Як тільки вони помітили невідомого, обидва кинулися в тінь. Бігли, отже, на північний схід. Він так з розгону й ускочив у цю прірву. Об стіну ні разу не вдарився. Виходить, у місячний пил він упав обличчям на північний схід. Південь був праворуч і трохи ззаду. Коли підвівся, то пішов прямо перед собою, вперся в стіну і обернувся назустріч Граматикові. Тепер південь став йому по ліву руку. А Граматик, падаючи, стукнувся радіопередавачем об стіну. Ось у чому вся причина їхнього непорозуміння.

– Коли ти ударився радіоприймачем, тебе дуже смикнуло вбік? – запитав він у Граматика.

– Дуже. Аж я перевернувся. Принаймні так мені здалося.

– Тепер зрозуміло. Усе‑таки тобі перекрутився світ…

Хлопці ступали обережно – один попереду, а другий за ним – і майже не обзивалися один до одного. Давала себе знати втома, хотілося пити.

У Граматика ноги погано згиналися. Повіка стали важчими. Від кілька разів позіхнув. І раптом Граматик відчув, що мотузок, який з'єднував їх, ослаб – Капітан, очевидно, зупинився. До Граматикової свідомості долинули його слова:

– Далі…

Пляж, намет, затишшя, ескіз, оповідач, пісняр, муляр, агрус, поріг, апогей, резервуар, озеро, екіпаж, вівчар, різьбяр, хутір, опір, аджарець, електрозварювач, друг, лице, удар, дощ, урочище.

Ключ.  З‑поміж поданих тут іменників другої відміни випиши підряд у стовпчик спочатку іменники твердої групи, потім – мішаної і наостанок – м'якої. З перших букв цих слів повинно скластися чотири слова.

XVIII. Кров на алмазі

Невідомий у циліндричному шоломі міцно обкрутив Незнайка капроновим мотузком, закинув горілиць собі на спину й поніс. Незнайкові було дуже незручно так лежати, бо сонце било йому прямо в обличчя. Він і заплющував очі, і повертав голову то в правий, то в лівий бік, але ніяк не міг уникнути гострих, нещадних променів. Не допомагали навіть захисні окуляри на заборолі шолома. Хоч би той людолов утомився та присів відпочити, то, може, повернув би спиною чи боком до сонця. Але він ішов не зупиняючись, тільки час від часу, коли Незнайко зсувався вниз, підкидав його собі вище на спину.

Ці муки, перемішані зі страхом, тривали близько півгодини. А Незнайкові здавалося, що він розіп'ятий на спині в людолова, мордується так уже цілу вічність. Нарешті той, у циліндричному шоломі, зупинився й опустив Незнайка головою на поверхню Місяця, а потім перевернув і поставив на ноги. Розмотав мотузок, але тільки на ногах, руки залишив зв'язані.

Незнайко тим часом розглянувся довкола. Перед ним височіла якась величезна ракета – не їхня, бо їхня набагато менша і не така важка.