Читати книгу - "Смерть за алфавітом, Єжи Едігей"

— Хотіла побачити, яка буває «Шльонська» ввечері.

— Вчора було спокійно. І це, видно, завдяки вам. Усі бачили, що в залі міліція, отож і старались бути чемними. Правда, ще й через те спокійніше, що не стало Адам’яка.

— Ви його знали?

— Добре знаю всю ту банду. Не раз доводилося з ними гризтись.

— Як ви думаєте, хто його вбив?

— Певно, той «абетковий убивця».

— Не вірю, що це справа рук маніяка, — ще раз висунула свою гіпотезу Слівінська.

— Може, він і не маніяк, — погодилась офіціантка, — а щодо Адам’яка... напевно, були такі, хто зичив йому смерті.

— А чому?

— Це був страшний бешкетник. Але йому щастило, тож ніколи надовго не сідав.

— Наскільки мені відомо, на Адам’яка не було подано жодної серйозної скарги. На його дружків — теж. Усе якісь дрібні скандали чи п’яні бійки.

— Бо всі їх боялись. А дівчата й поготів.

— Дівчата?

— В такому містечку, як Забєгово, дівчині нелегко звернутись до міліції чи прокурора. Цим вона сама себе зганьбить на все життя. Після того їй не залишається нічого іншого, як негайно виїхати. Бо тут кожен з неї сміятиметься. Жоден хлопець не тільки не візьме її заміж, а навіть на вулицю з нею не вийде. Отож ліпше зціпити зуби й мовчати.

— Пані Ядзю, ви думаєте, що в Адам’яка були на совісті і такі справи?

— Були і в нього, і в усієї його банди. Вони ще й вихвалялись тим і сміялися, що дівчата дурні.

— Неможливо! І не боялись? Адже за такі справи суд дає до дванадцяти років.

— Я сама чула. Тут, у нашій пивниці. Адам’як сидів за столиком отам, з лівого боку від буфету. Разом з кількома дружками. Гарно собі випили, й він давай хвалитись, як учотирьох розважались із якоюсь дівчиною з Ковальова. Затягли її до лісу при дорозі і там стали в чергу...

— А де це — Ковальове?

— Це село біля шосейної дороги, в бік Ополя. Якихось чотири кілометри звідси. Ковальовських тут, у Забєгові, багато працює. Певно, їздила й та дівчина.

— Давно ви чули ту розмову?

— Мабуть, тижнів зо два перед тим, як убили Адам’яка.

— В нас у міліції немає жодної заяви про зґвалтування.

— Та я ж вам уже казала: жодна дівчина й навіть заміжня жінка не наважиться поскаржитись у міліцію. А тим більше — сільська. Батько просто вбив би її або з села вигнав.

— Як же так? Хіба дівчина винна, що її зґвалтували?

— Тут кожен скаже: «якби сама не хотіла, до того не дійшло б».

— Який жах.

— Може, в цьому і є крихта правди. Тоді Адам’як вихвалявся, що дівчину зустріли в місті, запросили до «Гвяздечки», потім купили «ягідного», яке розпили в парку. І дівчина погодилася, щоб усі вчотирьох провели її лісом до Ковальова. Може, й заслужила того, що їй зробили. Адже ж є такі сучки.

— Та що ви кажете!

— Пані лейтенант, відколи працюю в цьому шинку, я наслухалась і набачилася. В житті буває по-різному: є всякі люди, є всякі жінки. Зрештою, я не стверджую, що було саме так. Дурненьке дівча, може, й не подумало, чим може скінчитися той шпацір, і догралося. Звичайно, потім — ані пари з вуст, і якби ті свині не ляпали, ніхто б нічого не знав. Але вони не могли втриматися, щоб не похвалитись, які з них герої.

— Як би поговорити з тією дівчиною?

— Не знаю... Хоча, мабуть, Адам’як та його дружки вже розпатякали скрізь, плітка, напевно, доповзла до села Ковальова. Сходіть до рідних дівчини...

Слівінська не показала, наскільки важливим для неї було почуте. Помста за зґвалтування дочки, сестри чи нареченої могла бути справжньою причиною вбивства Адам’яка. Ставало зрозумілим і те, що дружки вбитого зі страху за власну шкуру намагались будь-що змінити звичний спосіб життя й не муляти людям очі.

Та чи це справді та нитка, яка приведе до клубка?

Лейтенант Барбара Слівінська вирішила твердо перевірити цю версію.

8.

Пружиновий ніж

Маючи під рукою так мало офіцерів, майор Зайончковський щодня вранці проводив невеличку нараду, щоб дати завдання на цілий день і вислухати звіти. Отож постійний перерозподіл обов’язків став у комендатурі системою, і кожен офіцер був універсалом — робив те, чого вимагали обставини.

Коли лейтенант Слівінська поділилася з колегами наслідком своєї розвідки в «Шльонській», навіть начальник був змушений визнати, що дівчина проявила себе з найкращого боку. Однак не забарився додати:

— Ми не на Сіцілії. В Польщі немає кревної помсти. До того ж, не бачу жодного приводу, чому месник за скривджену дівчину вибрав саме Адам’яка, а не Палюха чи котрогось іншого.

— Бо Адам’як перший почав вихвалятися, та й ініціатором ґвалтування був також він. Певну роль могло відіграти й те, що його прізвище на «А» — цей факт непогано камуфлював задум убивці.

— Ми високо цінуємо здібності нашої молодої товаришки, яка зрушила розслідування з місця. Але мало ймовірності в тому, що пропонована нею стежка приведе нас до затримання чотирикратного вбивці. Навряд чи то була помста когось із рідних дівчини. Швидше за все, вчинок Адам’яка та його банди інспірував дії злочинця. Вбивши одного, він почав готувати вбивство інших. Усе це пояснюється однаково — «невідомою силою», котра спонукала до нових і нових убивств. Майор уперто повертався до своєї теорії «маніяка».

«Ну й лицар! — подумала Слівінська. — Дурний як довбня!» — Вона не прохопилася жодним словом.

— Однак цю інформацію варто перевірити, — поспішив на допомогу дівчині капітан Полєщук.

— Звичайно, — визнав «Старий». — Надаю лейтенантові Слівінській цілковиту свободу дій. Ну, а допомогти — на жаль, окрім міліцейської машини, яка підвезе її до Ковальова, нічого більше запропонувати не можу. Вона й сама знає, в якій ми скруті.

— Дякую, машина мені не потрібна. До Ковальова йде із Забєгова багато автобусів. Гадаю, буде ліпше, якщо мій приїзд лишиться малопомітним.

— Мудро, — визнав майор. — Так справді буде краще.

— Басю, — втрутивсь у розмову лейтенант Стефанський, неодмінно зайди до Яна Копіта. Він — солтис[4] у Ковальові. Мудрий хлоп. Досконало знає село й сільчан, а в разі потреби вміє тримати язика за зубами. На нього можна покластися,