Читати книгу - "Третій фронт"

велика зала з експозицією козацької доби. Раніше тут був зал, присвячений комуністичному підпіллю часів Другої світової, але потім пріоритети змінилися, козаччина стала важливішою за підпілля. Козацькі жупани та шаровари, шаблі, мушкети, гарматки, фрагмент стіни Журбівської фортеці з намальованими захисниками, стяги, монети, горщики. А он і казан — величезний, на кілька тонн. Щоб заперти його до музею, довелося вивалювати стіну. Казан знайшли вже за незалежності чорні археологи. Він був завеликий, хотіли просто розбити його на шматки і здати на брухт. Але я дізнався про казан, повідомив СБУ, і знахідку було врятовано. Потім ще й кампанію в місцевій та загальноукраїнській пресі почав — про те, що казан — символ козацтва, прихований від царату, — нарешті дочекався самостійності України. Казан занесли до музею, і він став окрасою експозиції.

— Стійте, не лізьте! Це ж експозиція! — аж скрикнув директор. Я не звернув уваги, переступив через невеличкий парканчик і підійшов до казана, під яким було червоне картонне багаття. — Ну що ви робите! Ой! — зойкнув директор, отримавши від Мовчуна стусана в бік. Замовк. Я усміхнувся, торкнувся казана. Хотів відчути його чавунну важкість. Не знав, хто й коли зробив його, такого величезного, а потім сховав у землі, але знав, для чого він потрібен.

— Лайно! — аж скрикнув я і забрав руку. Потім знову торкнувся. — Лайно!

Директор кинувся тікати. Мовчун перечепив його ногою, директор покотився, Мовчун стрибнув на нього і притиснув до підлоги. Тітонька-наглядачка перелякано зойкнула. Я перестрибнув парканчик і був уже біля директора.

— Де казан? — спитав тихо.

— Що? — спитав він і отримав ляпаса.

— Де казан?

— Он він! — Директор кивнув на експозицію.

— Це муляж із пофарбованого картону. Добрий, але муляж. Де казан?

— Я не знаю. Як це картон? Він чавунний, він… — почав брехати директор і знову отримав по обличчю.

— Пристрелити тебе прямо тут? — спитав я. Директор затремтів. — Де?

— Вони забрали його! Вони примусили! Примусили! Погрожували вбити!

— Хто?

— Вони! Якісь люди! Я не знаю, хто вони! Вони примусили мене! Погрожували онуці, Машеньці! У них була зброя!

— Коли вони забрали?

— Ще минулої весни! В мене не було іншого виходу! Не було! — Директор почав ридати. — Вони б убили і мене, і Машеньку! Вбили б!

— Куди вони його забрали?

— Не знаю! Не знаю!

— Заберіть його і потримайте, — наказав я хлопцям. Вони витягли директора із зали. Я підійшов до наглядачки, жіночки років під шістдесят, із зачіскою, у строгому костюмі й спідниці. — Ви ж знаєте, що сталося? — спитав у неї.

— Знаю. — Вона кивнула. Я помітив, із яким презирством вона дивилася на свого керівника. — Ті люди не погрожували, а заплатили. Директор одразу купив квартиру для онуки й собі нову машину.

— Хто вони були?

— Не знаю, троє чоловіків, років за сорок. Вони розмовляли російською, не так, як розмовляють у Журбах.

— Росіяни?

— Швидше за все. Вони запропонували гроші, мабуть, великі, бо той покидьок погодився.

— Як вони винесли казан із музею?

— Вони розбили його.

— Розбили?

— Прямо тут, на шматки. Били довго, було чутно на вулиці, але директор збрехав про ремонтні роботи. Потім іще тиждень робили муляж казана з картону. Посадіть цю тварину! Він продав уже половину фондів! Череп неандертальця, акінак скіфських часів, колекцію римських золотих монет і багато ще чого. Він — варвар!

— Він більше тут не працюватиме, — пообіцяв я. — І дякую вам за чесність.

Я вийшов. Дав директорові кілька разів по обличчю. Той тільки стогнав і бурмотів, що йому погрожували і його примусили.

— Ходімо, — сказав я хлопцям. Ми сіли в мікроавтобус, Бухгалтер рушив з місця.

— Щось пішло не так? — спитав він.

— Нам потрібен здоровезний казан. Мінімум на тонну, краще — більший. Він був у музеї, але його знищили. Якісь росіяни, ще рік тому. Ці тварюки вміють працювати на випередження!

— Для чого потрібен казан? — спитав Бухгалтер.

— Щоб зварити якнайбільше борщу, — пояснив я.

— Може, спробувати відлити новий? — спитав Бухгалтер.

— Довго. Борщ мусить бути вже завтра. У чому ще його можна зварити?

— Може, зібрати кілька десятків польових кухонь і варити в них?

— Ні, борщ має варитися в одному посуді.

Треба було знайти вихід.

— Молокозавод, — тихо сказав Мовчун.

— Що молокозавод?

— Цистерни молоковозів, — пояснив Мовчун.

— А це ідея! — зареготав Бухгалтер. — Велика цистерна, в ній же можна варити! Тут десь є молокозавод?

— Є. Поїхали!

Молокозавод у Журбах був на околиці. За парканом побачили кілька старих молоковозів. На воротах стояв охоронець, я спитав керівника заводу.

— А ви хто? — запитав охоронець.

— З Адміністрації Президента, — відповів я. Охоронець доповів секретарці, та сказала, що пити менше треба.

— Дай телефон! — гримнув на секретарку.

За хвилину нас вибіг зустрічати сам голова правління журбівського молокозаводу. Підприємство було приватне, але в Україні будь-який бізнес мусить дослухатися до влади. Голова запопадливо поцікавився моїм посвідченням, а коли побачив його, захвилювався ще більше.

— А що потрібно, ми допоможемо, ми готові! Ми для фронту сир надсилаємо! Техніку ремонтуємо!

— Нам потрібен один зі старих молоковозів. — Я кивнув на стоянку, де вишикувався десяток старих молоковозів із довгими цистернами.

— Вони не їздять! Уже давно. Це раніше, коли були величезні ферми, молоко возили великими цистернами, а зараз це невигідно. Збираємо молоко по селах, а для цього цистерни по кілька тонн, — пояснив голова правління.

— Нам потрібна велика цистерна, — сказав я.

— Це для фронту? — спитав голова правління. — Ми вже виділяли техніку. Дві вантажівки, екскаватор.

— Так, для фронту. А ще екскаватор залишився?

— Є.

— Заберемо на день. Екскаватор, автоцистерну і кран.

— Добре, — без особливого ентузіазму сказав голова.

Ми підійшли до цистерн. Мовчун відчиняв люки, а я залазив усередину, світив ліхтарем, щоб подивитися на стан машин. Стан був такий собі: пилюка, павутиння, іржа, дохлі миші. Обрав найкращу цистерну, старанно перевірив дно, щоб не було дірок.

— Беремо ось цю. Складайте акт передачі, ми його оплатимо, — наказав я і попросив Мовчуна подивитися ходову частину двохосного шасі. Той лазив недовго.

— Гума трухла, треба міняти колеса. А так поїде.

— Колеса на складі є? — спитав у голови правління.

— Зараз дізнаюся. — Він комусь зателефонував. Колеса були.

— Давай їх, ми теж оплатимо, і ремонтників давай, є ж чергові?

— Є.

Поки акт на цистерну оформлювали, ремонтники зняли старі колеса й підігнали тягач. Причепили, рушили з місця. Цистерна поїхала.

— Усі витрати ми компенсуємо, — заспокоїв я.

— Та ми той, ми раді допомогти фронту, — відповів голова правління. — Я спочатку подумав, що ви якісь шахраї, але потім зрозумів, що шахраї вимагали б рефрижератор із маслом, а не стару цистерну.

— Правильно думаєте. Давайте рахунок. Його оплатять протягом тижня. Кран,