Читати книгу - "Третій фронт"

— Чекатимуть, — пообіцяв голова правління.

— І нікому ані слова про нас.

— Мовчу.

Не те щоб я дуже вже йому довіряв, але сподівався, що людина розумна. Ми поїхали на інший кінець Журб, у великий автогаражний кооператив. Дорогою нас зупинили даївці, але посвідчення та перепустка подіяли на них невідпорно. Віддали честь і запропонували забезпечити супровід.

— Ні, дякую, — сказав я. — Ми самі.

Приїхали до гаражів уже в сутінках. Але там іще працював один мужичок — зварював раму легковика. Я підійшов до нього.

— Добрий день, робота є, термінова.

Мужик подивився на мене, потім на Бухгалтера з Мовчуном.

— Що за робота?

— З цієї цистерни дах зрізати. На всю довжину. — Я кивнув на наше придбання і вказав, де приблизно треба було різати.

— Нічого собі! — Мужик аж присвиснув. — Я сам не впораюся.

— Телефонуй товаришам, я добре заплачу.

— Та товариші вже грам по чотириста на душу всмоктали. Хоч телефонуй, а хоч у дзвони бий — не допоможе. — Мужик розвів руками.

— Я допоможу, — сказав Мовчун. — Одяг робочий є?

— Знайдемо.

Мовчун швиденько перевдягнувся, і вони вдвох узялися до роботи. Тягач, білий «МАЗ», відігнали, щоб від іскор не загорівся. Я сказав водію відпочивати до ранку.

— Може, додому відпустите? А то дружина телефонує, думає, що загуляв я, — поскаржився водій.

— Набери її, я поговорю.

— Та вона той, вона в мене гаряча! — аж злякався водій.

— Я теж не холодний. Набирай.

Мужик набрав дружину, передав мені слухавку, і я за дві хвилини все пояснив — та так, що дружина й крикнути не встигла. Сказала, що чекатиме, побажала успіхів.

— Господи, як це ви змогли? — спитав водій, ошелешений смиренністю дружини. — Вона ж усіх телефоном на шматки розривала!

— Зміг, — кивнув я. Не розповідати ж йому, що порівняно з чудовиськами його дружина була справжнім янголом. — Відпочивай. А телефон вимкни.

Водій поліз у кабіну, а я підійшов до Бухгалтера.

— У тебе буде важке завдання. Ось список телефонів, це я з інтернету набрав. Перші три з різних лісопилень у Журбах. Нам потрібні дві вантажівки дров. Сухих, якісних, але не дуб, бо той розгоряється довго. Дрова мусять бути готові вранці. Ось іще телефони кількох продовольчих баз. Там треба закупити товари за списком. У мікроавтобус усе не влізе, найми ще машину. Ось список. Нічого не забудь. М’ясо, капуста, картопля, буряки, морква, томатний сік, сіль, спеції, двісті хлібин, чотири ящики горілки, в’язанка гіркого перцю. Все має буде куплено і повантажено до ранку. Справа важлива. Впораєшся?

— Впораюся.

Я віддав йому частину готівки, і він поїхав. Я взяв один із нових телефонів, заправив у нього сім-карту, зателефонував Тетяні Павлівні.

— Це я. — Імені не називав, бо знав, що пошукові системи тих, хто нас слухав, були налаштовані на Владюшу чи Бар-Кончалабу.

— Зрозуміла.

— Нам потрібне прикриття біля Журб. Зенітки та ПЗРК.

— Зараз довідаюся.

Я вимкнув телефон, розібрав, вийняв акумулятор і сімку. Дивився, як мужики працюють над цистерною. Мовчун виявився умілим зварювальником, майже не відставав від ремонтника. Коли під’їхав чорний позашляховик, Мовчун його помітив, зістрибнув до одягу, де була зброя. Він помітно напружився. Я — ні, бо номери у позашляховика були блатні. Я бачив, що даївці нас вели, вони й доповіли начальству, а те вже повідомило керівництву області. Підійшов чоловік років сорока, у костюмі.

— Добрий день.

— Добрий, — кивнув йому.

— Я — голова Журбівської облдержадміністрації Микола Бевзь. Можливо, потрібна якась допомога? — Він помітно хвилювався.

— До Києва вже телефонували? — спитав я.

— Так. Там підтвердили ваші повноваження.

— Гаразд. В облдержадміністрації є їдальня чи комбінат громадського харчування?

— Є.

— О сьомій ранку зібрати всіх кухарів та офіціанток, повантажити в автобус. З собою узяти весь посуд: миски, ложки, ножі.

— Буде виконано!

— Потім зібрати колективи народної самодіяльності. Не менше двох сотень людей. У костюмах, щоб голоси були найкращі, музичні інструменти нехай візьмуть.

— У Журбах стільки, може, і немає, але в районі доберемо.

— Вранці вже мусять бути у Журбах, одягнені для виступу.

— Зробимо.

— Гаразд. А тепер їдьте на роботу і сповістіть Київ, що ми поїхали з Журб на південь, куди саме — невідомо.

— Що? Я не можу вводити Київ в оману, я… — почав було губернатор.

— Це наказ! Швидко! Доповісте, і збирайте людей. Але про мене нікому ані слова! І ще: от рахунок від молокозаводу, його треба оплатити.

Я віддав рахунок, і губернатор пішов собі. Я зібрав телефон і зателефонував Тетяні Павлівні.

— О восьмій ранку все, що ви просили, буде на околиці Журб, — сказала вона.

— Про всяк випадок сформуйте дві колони, щоб вони висувалися з різних місць дислокації.

— Гаразд.

— Що з фестивалем борщу?

— Вже всі працюють. Частина почала варити вже сьогодні, а завтра борщі будуть по всій країні.

— Добре.

Я знову вимкнув і розібрав телефон, сімку викинув. Хлопці зрізали останній шматок із цистерни, перетворивши її на довге корито. Я заплатив зварювальникові і сказав, що буде ще робота. Приїхав Бухгалтер, доповів, що все готове.

— Тепер нам потрібні швелери, вогнетривка цегла й муляри, — сказав я йому.

— Знайду, — кивнув Бухгалтер і помчав у ніч на мікроавтобусі.

Ми повантажили зварювальний апарат до цистерни, а самі сіли в кабіну «МАЗа». Водій трохи нервував, курив і поглядав на нас.

— А для чого це все? — спитав він.

— Важлива справа.

— А куди їдемо?

— Дивитися журбівські краєвиди, — пояснив я. Не жартував. Ми виїхали за місто, потроху світало, почали крутитися вже сухими путівцями. Я шукав зручний ярок зі схилами, порослими лісом, і великою галявиною на дні. Їздили кілька годин. Час від часу я просив зупинитися, залізав на кабіну і дивився навколо у бінокль. Нарешті знайшов те, що треба. Доїхали до краю яру.

— Далі я не поїду, бо не вилізу звідти! — злякався водій.

— Цистерна там залишиться, вилізеш! — запевнив я. Сказав Бухгалтерові, куди їхати. — І забери від молокозаводу кран, екскаватор і цистерну з водою, а від облдержадміністрації кухарів і колективи самодіяльності. На виїзді з Журб іще мусять стояти військові. Половина нехай їде на південь, а половина — за тобою.

— Зрозумів.

Ми сповзли в яр. На дні протікав струмочок. Ледь не загрузли, але проїхали. Я наказав Мовчуну перевірити схили. Мовчун узяв автомат і кілька гранат. Водій знову занервував, але мовчав. Я попив водички зі струмочка. Галявина мені дуже подобалася, пасувала до моїх цілей майже ідеально. Присів, зробив вправи з диханням, щоб заспокоїтися, бо в передчутті серце калатало і ноги тремтіли. Стало чутно, як загула техніка. Виліз із ярка, зустрів колону. Вісім одиниць військової техніки, дві вантажівки