Читати книгу - "Третій фронт"

— Виходьте й шикуйтеся! — наказав я. І військові, і цивільні здивовано мене оглядали. Підійшли майор, начальник обласного управління культури і завідувач комбінату громадського харчування обласної ради. Назвалися, привіталися. Я кивав головою і дивився суворо. За мною стояв озброєний Мовчун. Ось усі, хто приїхав, вишикувалися й тихенько гомоніли. Невиспані, невдоволені, трохи перелякані. Я різко підняв руку. Натовп замовк. Я витримав паузу.

— У вас є зараз багато питань стосовно того, що відбувається. Я не можу розповісти всього, але я скажу що від нас буде залежати доля України. Згадайте наших хлопців, які загинули на війні. Від нас сьогодні буде залежати, відповімо ми їхнім убивцям чи дозволимо вбивати далі! Якщо хтось не хоче боронити Батьківщину, нехай виходить і йде звідси. А всі, хто залишиться, мусять стояти до кінця і розуміти: якщо ми зараз відступимо, потім уся Україна буде у вогні!

У тиші було чути, як цвірінькають пташки. Люди ошелешено мовчали.

— Отже, чи хоче хтось піти? — спитав я. Жоден не вийшов із лав. — Тоді готуймося. Ми переможемо. Слава Україні!

— Героям слава! — досить мляво відповів натовп. Я зробив паузу, суворо подивився.

— Слава Україні!

— Героям слава! — відповіли вже наче краще.

— А тепер уперед!

Військовим наказав залишитися нагорі, а цивільним — спускатися в ярок. Поговорив із майором, що командував військовими.

— Нам потрібно забезпечити прикриття ярка з повітря. Атакувати будуть маломірні маневрені цілі, які діятимуть на малій висоті.

— Що за цілі?

— Завдання зрозуміле? — гримнув я. Показував, що зараз не час для запитань.

— Так точно, — невдоволено кивнув майор.

— Ваші позиції мають бути добре замасковані. Дотримуйтеся тиші, щоб лишатися непомітними, поки відкриєте вогонь. Усю техніку одразу в бій не вводьте, потрібно, щоб у нас якомога довше залишався резерв.

— Слухаюся. — Майор пішов віддавати накази своїм. Приїхало чотири зенітки ЗУ-23, встановлені на вантажівках, два комплекси «Тунгуска» та з півдесятка ПЗРК «Голка». Досить потужні сили, яких для початку мало б вистачити. Майор пішов розставляти техніку та людей.

— Чекаємо гостей? — спитав Бухгалтер. Він був блідий, червоноокий, заморився за ніч, але, здається, зробив усе, що треба.

— Дорогих гостей. Ходімо!

Ми спустилися в ярок.

Там стояли перелякані кухарі з їдальні.

— Так, зараз нам треба буде зварити добрячий борщ. Багато борщу, — сказав я їм. — Готуйте поки все, що необхідно. Овочі, м’ясо. Борщ має буде наваристим, до смаку його доводитиму я.

Кухарі взялися до роботи, а я підійшов до бригади мулярів, засмаглих мужичків у літах.

— Мужики, треба встановити ось цю цистерну так, щоб під нею можна було розкласти багаття.

— Розчин затвердіти мусить, це день чекати, — закрутили головами муляри.

— Мужики, за годину вже цистерна стояти мусить на вогні. Важлива справа, доля України від неї залежить. Зробіть.

Мужики перекурили, щось тихенько погомоніли і взялися до справи. Екскаватор викопав фундаменти, туди затрамбували бут, на ньому швиденько звели дві колони з вогнетривкої цегли. Зверху зробили вигин, щоб цистерна ідеально стала. Зварювальних тим часом зрізав її з шасі. Потім краном установили. Вийшло так, наче цистерна тут і була.

— Мужики, допоможіть багаття розпалити, я доплачу, — попросив мулярів. Вони швиденько наносили дров, підклали під них сухої трави, підпалили. Ось уже багаття горіло під усією цистерною. Туди заливали воду зі струмка, який швидко вичерпали. Бухгалтер поїхав у село, набрав там води по колодязях. Налили майже повну. Багаття вже горіло щосили. Кухарі порубали на шматки дві свинячі туші, зараз чистили овочі. Чекали, поки вода закипить. Я наказав прибрати з галявини непотрібну техніку, а екскаватору накопати кілька десятків окопчиків, де можна було б сховатися під час бою.

Подивився з телефону новини в інтернеті. Там було багато повідомлень про Всеукраїнський фестиваль борщу. Його критикували — мовляв, хіба на часі робити такий захід, коли війна триває і криза в економіці? Однак фестиваль це не зупиняло, в кожному місті й селищі на центральній площі зараз розводили багаття, щоб зварити казан борщу. Тим часом надійшли повідомлення з Росії, де почалася кампанія супроти борщу. Громадян закликали не варити цю бандерівську страву, закладам громадського харчування надійшла сувора вказівка виключити борщ зі своїх меню і припинити його приготування. Це стосувалося і традиційного, і зеленого борщів, скоромних та пісних варіантів. Заборона борщів викликала жваве обговорення в інтернеті, але ніхто не розумів, що ж сталося насправді. Я — розумів.

Закрутив головою, бо ворог демонстрував навдивовижу швидку реакцію. Думав, що второпають лише завтра, а вони вже зараз вживали контрзаходів.

Я пішов до майора. Той сидів біля штабного авто, тримав у тремтячих руках цигарку. Розгублено подивився на мене.

— Другу колону накрили!

— Як? — Я нітрохи не здивувався, просто цікавився подробицями.

— А так! Прямо на дорозі! Їхала назустріч вантажівка і вибухнула! Чотири одиниці техніки знищено, півтора десятка тільки двохсотих! — Він подивився на мене. Чекав пояснень.

— Тут буде не менш спекотно. Готуйтеся. Стежте за околицями. Нас обов’язково атакуватимуть. Ваше завдання — прикрити яр, щоб ми змогли будь-що доварити борщ.

— Для чого?

— Я ж сказав: для України. Від того, як усе тут пройде, залежить, чи переможемо ми, чи будемо знищені! — сказав урочисто і суворо подивився на майора. Той перелякано закивав. — Прийде мій заступник, його позивний — «Бухгалтер». Він воював у добровольчих загонах, був у полоні. Виконувати його накази, як мої.

Я повернувся в яр. Колективи самодіяльності там вже убралися в концертні костюми, чекали. Я наказав співати народні пісні, щоб музики грали, а танцюристи витанцьовували. Свято — так свято.

— І в будь-який момент будьте готові за моїм наказом заспівати гімн.

— Але для кого? — здивовано спитав керівник управління культури.

— Побачите, — пообіцяв я. — Працюйте.

Колективи заспівали. Від цистерни пішов запах вареного м’яса. Кухарі перемішували бульйон вирубаними палицями, на які набили дошки. Можна було б лопатами, але ми ж не варвари якісь, щоб із лопат їсти. Вода в цистерні вирувала, муляри знай собі підкладали дрова. Я наказав налити всім по сто грамів, щоб трохи підбадьорити людей. Офіціантки почали швидко розливати по чарках.

— Слава Україні! — крикнув я.

— Героям слава! — Натовп відповів так дружно, що аж вуха заклало. Ось і добре, люди були налаштовані рішуче, пісні залунали значно веселіше. Я перевірив м’ясо, наказав класти овочі. Подивився спеції. Головний інгредієнт — ціла в’язанка гіркого перцю. Він мусив бути ядерний, Бухгалтер сказав, що скуштував — і досі язик пече. Все мусило вийти як слід.

Я відійшов. Мовчун непомітно прямував за мною, тримав зброю напоготові.