Читати книгу - "Пояснюючи світ"

зауважив: «Але якби бики, коні та леви мали руки або вміли малювати та створювати твори мистецтва, подібні до зроблених людьми, то коні зображували би богів схожими на коней, а бики – схожими на биків. І тіла [своїх богів] створювали відповідно до форм, які має кожен вид»4. На противагу Геродоту історик Фукідід не виявляв жодних ознак релігійності. Він критикував афінського генерала Нікія за катастрофічне рішення відкласти відведення військ під час кампанії проти Сиракуз через місячне затемнення. Фукідід пояснював, що Нікій був «надто схильний до ворожіння та інших подібних речей»5.

Цей скептицизм щодо релігії особливо поширився серед давніх греків, які пов’язували своє життя з вивченням законів природи. Як ми вже бачили, роздуми Демокріта про атоми були абсолютно природознавчі. Спочатку ідеї Демокріта сприймав як протиотруту від релігії Епікур Самоський, що оселився в Афінах і на початку Елліністичної ери заснував Афінську школу, відому як «Сад». Епікур, у свою чергу, надихав римського поета Лукреція. Поема Лукреція «Про природу речей» зотлівала в монастирських бібліотеках, аж поки її не відкрили заново в 1417 році, після чого вона справила великий вплив на Європу епохи Відродження. Стівен Ґрінблатт6 простежив вплив Лукреція на Мак’явеллі, Мора, Шекспіра, Монтеня, Ґассенді[8], Ньютона та Джефферсона. Навіть коли язичництва ще не позбулися остаточно, серед давніх греків дедалі частіше спостерігалася тенденція сприймати його алегорично – як ключ до прихованих істин. Як казав Ґіббон: «Екстравагантність грецької міфології заявляла ясним та гучним голосом, що благочестивий дослідник, замість шукати в її буквальному сенсі скандалу або задоволення, має старанно досліджувати окультну мудрість, яку з властивої античної обережності прикрили маскою нерозсудливості та вигадки»7. Пошук прихованої мудрості за часів Стародавнього Риму привів до появи школи, відомої сьогодні як школа неоплатонізму, яку заснували в III столітті н. е. Плотін та його учень Порфирій. Неоплатоністи, хоч і не досягли були нічого нового в науці, зберегли у своєму вченні Платонову цікавість до математики. Наприклад, Порфирій написав біографію Піфагора та коментарі до «Начал» Евкліда. Пошук прихованих значень під зовнішньою оболонкою є важливим завданням науки, тому не дивно, що неоплатоністи хоча б не втратили інтерес до наукових питань.

Язичники зазвичай не намагалися впливати на особисті переконання один одного. Не було жодних авторитетних письмових джерел про язичницькі релігійні доктрини, як-от Біблія чи Коран. «Іліаду» та «Одіссею» Гомера й «Теогонію» Гесіода сприймали як літературу, а не теологію. Язичництво мало багато поетів та священиків, але не породило жодного теолога. Утім, відкриті вияви атеїзму були небезпечні. Принаймні в Афінах звинувачення в атеїзмі подеколи ставали зброєю в політичних дебатах, а філософи, що висловлювали невіру в язичницький пантеон, могли відчути на собі гнів держави. Філософ-досократик Анаксагор був змушений тікати з Афін через вчення, що Сонце – це не бог, а гарячий камінь, більший за Пелопоннес.

Платон особливо переймався збереженням ролі релігії у вивченні природи. Він був так наляканий атеїстичним вченням Демокріта, що в десятій частині своїх «Законів» проголосив, що в його ідеальному суспільстві люди, які заперечують реальність богів та їхнє втручання у справи людей, були б засуджені до п’яти років одиночного ув’язнення з подальшою стратою, якщо в’язень не розкається.

У цьому плані, як і багато в чому іншому, дух Александрії відрізнявся від афінського. Я не знаю жодного елліністичного вченого, у чиїх роботах можна знайти хоч якийсь інтерес до релігії, як і не знаю нікого, хто постраждав за свою невіру.

Натомість чимало відомо про релігійні переслідування владою Римської імперії, хоча там не мали нічого проти іноземних богів. Пантеон пізньої Римської імперії розширився, включивши в себе фригійську Кібелу, єгипетську Ісіду та перського Мітру. Однак, у що б людина не вірила, вона мала обов’язково також публічно шанувати офіційну римську релігію, виявляючи таким чином лояльність до держави. Згідно з Ґіббоном, усі релігії Римської імперії «народ вважав однаково істинними, філософи – однаково хибними, а влада – однаково корисними»8. Християн переслідували не тому, що вони вірили в Єгову чи Ісуса, а тому, що вони публічно заперечували римську релігію – їх взагалі виправдовували, якщо вони клали хоч дрібку фіміаму на вівтар римських богів.

Ніщо з цього не заважало роботі давньогрецьких вчених під владою імперії. Гіппарха та Птолемея ніколи не переслідували за їхні атеїстичні теорії планет. Набожний язичник імператор Юліан критикував послідовників Епікура, але не утискав їх.

Християнство хоч і було незаконне через своє заперечення державної релігії, однак ширилося імперією у II і III століттях. У 313 році імператор Костянтин І його узаконив, а в 380 році Феодосій І зробив узагалі єдиною законною релігією імперії. Упродовж цих років велична давньогрецька наука почала занепадати. Зрозуміло, це змушує істориків замислитися, чи було піднесення християнства якось пов’язане із занепадом попереднього розвитку науки.

У минулому основна увага була зосереджена на можливих конфліктах між релігійними вченнями та науковими відкриттями. Наприклад, Коперник присвятив свій шедевр «Про обертання небесних сфер» папі Павлу III і у присвяті застерігав проти використання уривків зі Священного Писання, щоб заперечити досягнення науки. Як жахливий приклад цього він цитує Лактанція, християнського наставника найстаршого сина імператора Костянтина:

Якщо раптом і є якісь «пусті базіки», що беруться сміливо виголошувати судження, хоч геть не знають математики, і водночас, безсоромно перекручуючи смисл якогось уривка зі Священного Писання на користь їхніх цілей, насмілюються засуджувати та критикувати мою роботу, – то вони турбують мене так мало, що я б навіть знехтував їхніми судженнями як маячнею. Адже відомо, що Лактанцій, видатний письменник, але навряд чи математик, абсолютно по-дитячому міркує про форму Землі, сміючись із тих, хто каже, що Земля має форму кулі9.

Однак Коперник був не зовсім справедливий до Лактанція. Той справді казав, що небо не може опинитися під Землею10. Він стверджував також, що, коли світ – це сфера, тоді мають бути люди та тварини, що живуть на іншій його стороні, – антиподи. Але ж це абсурд – немає жодних причин, чому люди та тварини мали б населяти кожну частину сферичної Землі. А що було б не так, якби на іншій стороні жили люди та тварини? Лактанцій припускає, що тоді вони впали б на «нижню частину неба». Після цього він наводить думку, протилежну ідеї Арістотеля (не називаючи того на ім’я), який казав, що «у природі речей, щоб маса тяжіла до центра», звинувачуючи тих, хто дотримується такої думки, «у поясненні безглуздя безглуздям». Звісно, саме Лактанцій тут каже безглузді речі, але на противагу припущенню Коперника він покладався не на Священне