Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Але назад не хотіли повертатися не лише жителі Балтійських країн. Багато колишніх радянських, польських, румунських та югославських громадян також воліли радше залишитися в тимчасових таборах у Німеччині, аніж повернутися до своїх країн. У випадку громадян Радянського Союзу це небажання часто корінилося в небезпідставному страху репресій проти кожного, хто побував на Заході, навіть якщо то був концентраційний табір. Литовці, латвійці, українці, хорвати та інші етноси не хотіли повертатися до країн, які тепер опинилися під контролем комуністичної влади — по суті, це вже сталося, хоча ще й не визнавалося офіційно. Здебільшого це небажання було спричинене страхом репресій за обґрунтованими чи уявними звинуваченнями, але ними також рухало просте прагнення вирватися на Захід заради кращого життя.

У 1945‒1946 роки західні уряди вважали за краще не звертати уваги на такі настрої та повернути громадян Радянського Союзу й інших східноєвропейських країн додому, іноді примусово. Поки радянські службовці активно заарештовували своїх громадян, які вийшли з німецьких таборів, біженці зі Сходу відчайдушно намагалися переконати спантеличених французьких, американських чи британських чиновників, що вони не хочуть повертатися «додому» і радше залишаться в Німеччині, ніж деінде. Їм не завжди це вдавалося: упродовж 1945‒1947 років західні союзники репатріювали 2 272 000 радянських громадян.

Сцени відчайдушної боротьби, коли російських емігрантів, які, власне, ніколи й не були радянськими громадянами, українських партизанів та багатьох інших осіб зганяли докупи британські чи американські солдати і виштовхували (часом буквально) через кордон, де на них чекав НКВС, були жахливі[18]. Опинившись у руках «совєтів», вони приєднувалися до сотень тисяч інших радянських репатрійованих, а також угорців, німців та інших колишніх ворогів, яких Червона армія депортувала на Схід. До 1953 року загалом репатріювали 5,5 мільйона радянських громадян. Кожного п’ятого з них було страчено або вислано до ГУЛАГу. Ще більше людей відправили на заслання в Сибір або ж у трудові табори.

Примусові репатріації припинилися тільки в 1947 році, з початком «холодної війни». Лише тоді західні уряди знову почали ставитися до переміщених осіб з Радянського блоку як до політичних біженців (50 тисяч чеських громадян, які все ще перебували в Німеччині та Австрії на момент лютневого комуністичного перевороту в Празі в 1948 році, негайно отримали цей статус). Загалом півтора мільйона поляків, угорців, болгар, румунів, югославів, радянських громадян та євреїв змогли ухилитися від репатріації. Разом із жителями Балтійських країн вони становили абсолютну більшість переміщених осіб, які залишилися в західних зонах Німеччини та Австрії, а також в Італії. У 1951 році Європейська конвенція з прав людини закріпила в міжнародному праві положення про те, що такі переміщені іноземці мають право на захист, і нарешті надала їм гарантії щодо неможливості примусового повернення до країни, де на них чекає переслідування.

Утім залишалося питання: що буде з цими людьми? Самі біженці та ді-пі[19] не мали сумнівів. За словами американської журналістки Жене (Жанет Фленнер), опублікованими в New Yorker у жовтні 1948 року, «переміщені особи готові поїхати куди завгодно, аби тільки не додому». Але хто міг би їх прийняти? Західні європейські держави, яким бракувало робочої сили в процесі економічної та матеріальної відбудови, спочатку були цілком відкриті до того, щоб прийняти деякі категорії бездержавних громадян. Бельгія, Франція та Британія особливо потребували шахтарів, будівельників і працівників у сільському господарстві. У 1946‒1947 роках Бельгія прийняла 22 тисячі переміщених осіб (разом з їхніми родинами) для роботи на шахтах у Валлонії. Франція — 38 тисяч осіб на ручну працю різного типу. Британія — 86 тисяч, зокрема багатьох ветеранів польської армії та українців, які воювали в складі СС «Галичина» дивізії Ваффен[20].

Критерії прийому були прості. Західні європейські держави, зацікавлені в грубій (чоловічій) робочій силі, не соромилися на цій підставі надавати перевагу литовцям, латвійцям, естонцям, полякам та українцям, хай яким був їхній військовий «послужний список». Незаміжні жінки також радо наймалися для ручної чи хатньої роботи. Однак канадський Департамент праці в 1948 році відмовляв усім дівчатам та жінкам, які подавали заявки на еміграцію до Канади, щоб влаштуватися хатньої прислугою, якщо мав бодай якусь підозру, що заявниці мають освіту вище середньої. А ще нікому не були потрібні літні люди, сироти та самотні матері. Отже, загалом біженців не зустрічали з розкритими обіймами — післявоєнні опитування громадської думки в США та Західній Європі виявляли дуже низький рівень співчуття до їхньої долі. Більшість людей хотіли, щоб імміграція скоротилась, а не збільшилася.

Проблема євреїв була іншою. Спершу західні уряди поводилися з єврейськими переміщеними особами так само, як з усіма іншими, зганяючи їх у табори в Німеччині разом з багатьма їхніми колишніми гнобителями. Але в серпні 1945 року президент Гаррі Трумен оголосив, що всім єврейським ді-пі в американській зоні окупації Німеччини мають бути створені окремі умови: за висновками звіту, який президент замовив, щоб розібратися в цьому питанні, спільні табори та центри були «підходом до проблеми, який абсолютно суперечив дійсності. Небажання визнавати відмінність євреїв означає… закривати очі на ще більш варварське переслідування їх у минулому». До кінця вересня 1945 року про всіх євреїв в американській зоні піклувалися окремо.

Про повернення євреїв на Схід ніколи не було й мови: ніхто в Радянському Союзі, Польщі чи деінде не виявляв бодай найменшого інтересу до цього. На Заході на них теж ніхто особливо не чекав, надто якщо вони мали освіту та інтелектуальний фах. Тож, за іронією долі, вони залишилися в Німеччині. Проблему «розміщення» євреїв у Європі було вирішено тільки зі створенням держави Ізраїль. У 1948‒1951 роках 332 тисячі європейських євреїв переїхали до Ізраїлю — або з центрів IRO в Німеччині, або просто з Румунії, Польщі та інших країн, якщо вони ще там були. Ще 165 тисяч зрештою переїхали до Франції, Британії, Австралії та Північної чи Південної Америки.

Там вони опинялися серед інших переміщених осіб та біженців часів Другої світової війни, а також серед нового покоління політичних біженців зі східноєвропейських країн, які виїхали в 1947‒1949 роках. Загалом США в ті роки прийняли 400 тисяч осіб, а впродовж 1953‒1957 років — ще 185 тисяч. Канада прийняла загалом 157 тисяч біженців та переміщених осіб, Австралія — 182 тисячі (серед них — 60