Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

— То що? Туї по периметру. Сучасно і стильно? — повертається до мене.

Ми вже сидимо у вітальні на дивані. Ноутбук напроти на журнальному столику.

— Туї… — гарячково намагаюсь згадати, як ті туї виглядають. Наче щось хвойне.. чи ні... Хоча, яка до біса різниця. — Ну, хай будуть вони.

Ковзаю байдужим поглядом по світлинах, які розгортає Ніка.

— Я накидала кілька планів. Попрацюю з ними вдома. А далі пришлю вам результати. Оберете який вам більше до вподоби. Можливо будуть якісь зауваження… А ще мені потрібні дані геодезиста... І алергії.. точно, — ляскає себе по лобі. — Є у вас хворобливі реакції на плоди, цвітіння?

— Не помічав, — хитаю головою.

«Лише на одну малу Снігурку…», — подумки додаю.

Зітхає. І хоч голова моя зайнята зовсім не її чортовими туями, не можу не зауважити, що Ніка талановита. Досить працелюбна. А портфоліо у неї навіть для мене, далекого від цієї фігні, виглядає гарно.

— Добре… — тягне задумливо. — Тоді мені вже час. Я зв’яжусь з вами…

— Домовились, — киваю, а в самого і голові лише одна думка стукотить. – Як її змусити ще на трохи залишитись. Бодай на пів годинки. Занадто затишно і приємно сидіти ось так поряд, за чашкою кави. Але пропонувати навіть не берусь — відмовить, ще й знову злякається. Таке полохливе зайча треба поступово приручати.