Читати книгу - "Пуаро веде слідство"

– Котам, – проголосив Пуаро, – поклонялися древні єгиптяни. Ми досі вважаємо, що коли дорогу перебіжить чорний кіт, нас спіткає удача. Саме такий кіт перебіг вам дорогу сьогодні вночі, Джеппе. Я знаю, що в Англії вважають нечемними розмови про нутрощі котів або будь-якої особи. Але нутрощі цього кота надзвичайно цінні. Я говорю зараз про підкладку.

Раптом другий чоловік, який зайшов у будинок із Джеппом, гмикнув і взяв кота в Пуаро з рук.

– О, я забув вас познайомити, – сказав Джепп. – Містере Пуаро, це містер Берт зі служби розвідки США.

Чутливі пальці американця намацали те, що його цікавило. На мить він завмер, занімівши. А тоді дар мови повернувся до нього.

– Приємно познайомитися, – сказав містер Берт.

Таємниця Мисливської хатини

– Що ж, – пробурмотів Пуаро, – цього разу я, може, і не помру.

Зауваження це прозвучало з вуст пацієнта, який одужував від грипу, тож я зрозумів, що оптимізм нарешті повертається до мого друга. Я сам перехворів першим, а Пуаро підхопив недугу від мене. Тепер він сидів на ліжку, обкладений подушками. Голова його була закутана вовняним шарфом, а руки тримали дуже отруйний tisane60, що його я приготував за вказівками самого хворого. Мій друг задоволено оглядав ряд пляшечок із ліками, які стояли строго за розміром на полиці каміна.

– Так-так, – продовжував він, – я знову буду собою, видатним Еркюлем Пуаро, грозою всіх злодіїв і злочинців! Уявіть собі, mon ami, що навіть у «Світській хроніці» мені присвятили абзацик. Ось він: «Злочинці, виходьте зі схованок! Еркюль Пуаро – і повірте, дівчата, це справжній Геркюлес! – наш знаменитий маленький детектив не зможе вас загребти, бо його самого загріб la grippe!61».

Я засміявся.

– Чудово, Пуаро. Ви стаєте публічною особою. На щастя, за час хвороби вам не довелося пропустити нічого цікавого.

– Це правда. Тих кількох справ, від ведення яких довелося відмовитися, мені абсолютно не шкода.

Аж тут у дверях з’явилася голова хазяйки, в якої ми винаймали квартиру.

– Унизу чекає джентльмен. Каже, що дуже хоче зустрітися з мосьє Пуаро або з вами, капітане. Він дуже наполягав. До того ж це солідний джентльмен, тож я погодилася взяти в нього візитку і принести її вам.

Жінка передала мені картку. «Містер Роджер Гейверінґ» – прочитав я.

Пуаро повернувся до книжкових полиць, і я слухняно дістав звідти довідник «Хто є хто». Детектив узяв його в мене з рук і швидко прогорнув кілька сторінок.

– «Другий син п’ятого барона Віндзора. Тисяча дев’ятсот тринадцятого року одружився із Зоєю, четвертою дочкою Вільяма Крабба».

– Гм! – сказав я. – Здається, це та дівчина, яка виступала в кабаре «Легковажність», правда, вона називала себе Зоєю Керрісбрук. Пам’ятаю, вона вийшла заміж за якогось молодика якраз перед війною.

– Не хотіли б ви, Гастінґсе, спуститися й вислухати, яка ж біда спіткала нашого відвідувача? Перепросіть його за мене.

Роджер Гейверінґ виявився чоловіком років сорока, міцно збитим і солідним. Утім, обличчя в нього було змучене, його явно щось сильно тривожило.

– Капітане Гастінґс? Я так розумію, ви партнер мосьє Пуаро. Він неодмінно має сьогодні поїхати зі мною в Дербішир.

– Боюся, це неможливо, – відповів я, – Пуаро в ліжку хворий – у нього грип.

Чоловік посмутнів.

– Який жах, це такий удар для мене…

– Мабуть, ваша ситуація дуже серйозна?

– О Боже, так! Мого дядька, мого найкращого друга в цілому світі, підло вбили минулої ночі.

– Тут, у Лондоні?

– Ні, в Дербіширі. Я був у місті й сьогодні вранці отримав телеграму від дружини. І негайно кинувся до мосьє Пуаро, щоб ублагати його розплутати цю справу.

– Перепрошую, зачекайте хвилинку, – сказав я, бо мені раптом спала на думку чудова ідея.

Я кинувся вгору сходами і в кількох реченнях переказав Пуаро всю історію. Наступні слова він просто зняв у мене з язика.

– Бачу-бачу. Ви хочете поїхати туди без мене, правда? Ну що ж, чом би й ні. Ви вже мали досконало вивчити мої методи роботи. Прошу тільки надавати мені щодня якнайповніший звіт про всі без винятку події, а також виконувати все, що я вам скажу.

На ці умови я пристав із радістю.

***

За годину я вже сидів навпроти містера Гейверінґа у вагоні першого класу, і потяг відносив нас далі й далі від Лондона.

– Насамперед, капітане Гастінґс, ви маєте знати, що Мисливська хатина, до якої ми прямуємо і де відбулася трагедія, – це всього лиш невеличкий будиночок посеред вересових пустищ Дербіширу. Самі ми живемо біля Ньюмаркета, а на зиму знімаємо квартиру в місті. За Мисливською хатиною наглядає економка, яка прислуговує нам, коли на вихідні ми час від часу туди навідуємося. На сезон полювання ми, звісно, привозимо кількох слуг із Ньюмаркета. Мій дядько, містер Гаррінґтон Пейс (мабуть, ви знаєте, що моя мати була міс Пейс із Нью-Йорка), останні три роки жив із нами. Він ніколи не міг ужитись ані з моїм батьком, ані зі старшим братом. Думаю, ми з ним так здружилися ще й тому, що я сам був у власній родині чорною вівцею. Звичайно, я бідний, а мій дядько був багатий – саме його гроші тримали нас на плаву. Але хоча це був доволі екстравагантний чоловік, нам із ним було легко, і ми троє жили в мирі та злагоді. Два дні тому дядько, трохи стомлений від наших розваг у місті, запропонував поїхати на день-два в Дербішир. Дружина послала телеграму місіс Міддлтон, економці, і того ж вечора ми прибули в хатину. Вчора мені довелося повернутися в місто, а дружина з дядьком залишилися. І от, зранку я отримав цю телеграму.

Він передав мені аркуша:

«Приїзди негайно дядька Гаррінґтона вбили вночі привези гарного детектива якщо зможеш але приїзди – Зоя».

– То ви досі не знаєте, як усе сталося?

– Ні. Думаю, про це напишуть вечірні газети. Не сумніваюся, що поліція вже в курсі.

Близько третьої ми прибули на невелику станцію Елмерз-Дейл. Звідти довелося проїхати ще п’ять миль, аж поки ми дісталися до невеликого сірого кам’яного будиночка посеред горбистої пущі.

– Самотнє місце, – відзначив я, здригнувшись.

Гейверінґ кивнув.

– Спробую позбутися цієї хатини. Ніколи більше не зможу тут жити.

Ми розчинили ворота й почали підніматися вузькою стежкою, що вела просто до дубових дверей, коли на порозі з’явилася знайома фігура і рушила нам назустріч.

– Джепп! – вигукнув я.

Інспектор зі