Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- Так, тату, - повторює вона вкотре, голос тремтить, як і губи. Я уже відвик від нього за останні дні її бойкоту.

От же сволота, до сліз її мало не довів. Таке враження, що він звинувачує її в тому, що я його мало не вбив. Точно треба буде до нього з'їздити та пояснити, що я думаю про його методи «виховання». Чи хоч банально побити, не сильно, так щоб він Дарині не розказав. Цей варіант подобається мені все більше і більше.

- Але мама все ще там, я хочу поговорити з нею! - вимагає, ні, просить у нього, такою інтонацією, що все всередині мене скручується в клубок.

- Ти ж знаєш, до неї не пускають, там карантин, - бреше її батько, після чого швидко прощається і кладе слухавку.

Трохи повертаю голову, стоячи у дверях, притулившись спиною до одвірка. Схлипує тихо, відвертаючись від мене, стирає рукою сльози з обличчя. Довго стоїть, дивлячись у вікно, поки не бере себе в руки. Мовчки віддає мені мобільний, намагаючись не показувати, як їй зараз важко.

- Ми поїдемо святкувати новий рік у гори, там у нас є дім, - кажу їй, стискаючи в руках телефон.

Так само байдуже мовчить, опускається на диван, підтискає ноги під себе і дивиться у вікно. За вікном почався снігопад, пухнасті великі сніжинки встеляють внутрішній дворик. Бере навушники, встромляє в музичний центр і одягає їх, ставлячи улюблений трек. Сідаю поруч, вириваю шнур навушників із гнізда, музика одразу гуркоче з колонок на всю кімнату. Відкидаюся на диван, розкидаю руки на його спинці. Дарина знімає навушники, відкладає їх на стіл, злегка відвертається і несподівано кладе голову мені на руку. Не знаю, помітила вона це, чи ні, просто дивлюся в стелю, граючись пасмом її волосся між пальців. Ми сидимо так довго, поки у двері не починають стукати, а мій мобільний телефон дзвонити. Дістаю його і майже одразу зриваюся на ноги, побачивши номер брата. Кидаю на неї погляд, перед тим як вийти з кімнати.

- Кай, час...

За дверима Михайло і Марго, але я не хочу їх чути.

- Виходимо, - кидаю наказ і швидко спускаюся сходами на перший поверх.

- Брат! - вимовляю з посмішкою, піднімаючи слухавку.

- Боже мій, щось у лісі здохло, раз ти радий мене чути! - чую його глузливий голос, і стає якось легше.

Усі ці проблеми, через одну єдину дівку, відходять на задній план. Наче можу зітхнути, нарешті, вільно, забути про це безглузде зв'язування!

- А чого ти хотів? Ти ж більше як місяць не дзвонив! Раніше мало не щодня дзвонив, а тут пропав. Я навіть переживати почав, - дивлюся, як на вулиці Кирило кидає сніжками в Івана.

- Так навчання ж, брате! Дівчину симпатичну зустрів і пішло, закрутилося! - сміється брат, на задньому плані чую, як його кличе дід.

- Дівчину, та годі! Щоб ти й забув про мене через дівчину? Брате, та ти мариш! - сміюся, обертаючись обличчям до сходів.

- І то вірно, у нас же така сильна братська любов - які тут дівки! - він сміється у відповідь.

Моя посмішка зникає, коли бачу, як вона повільно спускається сходами. Обличчя дуже бліде, волосся заплела в косу. Такий безглуздий вигляд має в явно не своєму одязі, Марго спеціально купила їй щось нове, щоб не пахло нею. Зустрічаюсь з  нею поглядом, одразу відводить очі, залишаючись стояти біля підніжжя сходів. Марго щось говорить, пурхаючи навколо неї, як метелик біля квітки. От тільки метелик отруйний, а квітка уже розтоптана.

- Брате, якщо серйозно, ти не повіриш, кого я нещодавно зустрів, - каже раптом серйозно і втомлено кучерявий, і я відвертаюся назад до вікна.

- Кого? - запитую в нього, дивлячись, як Іван катає Кирила в снігу, немов снігову бабу ліпить.

- Її, ту, що мала стати моєю парою, - відповідає на одному диханні.

- Ну і як? Стала ще страшнішою? - намагаюся пожартувати, бо звір чомусь почав неспокійно соватися всередині.

- Ні, я...

Кучерявого знову покликали, тож він замовк.

- Ми вже виходимо, поговоримо при зустрічі! - кидає він швидко і натискає на відбій.

Якесь погане відчуття лишається всередині, тягарем тисне на свідомість, та я гоню його як і думку про те, чому не спитав у брата, чи знає він щось про внуків попереднього альфи їх зграї. До Аркана ми дісталися, як завжди не без пригод. Під час переходу печерою, ця товстуха ледь в урвище не звалилася. Довелося на собі її тягти, і то вона відчубила: за дупу мене схопила. Ох, була б воля звіра... Але її немає, тож я банально сказився, ледве стримався. Під кінець її тягнув уже звір, а то вже ніяково голим перед нею ходити після такого. Що діється в її голові, ніяк не зрозумію. Дійшли до замку в скелі, пішла сама, ледве пересуваючи ногами.

- Вони близько, - каже різко Кирило, і я немов прокинувся від дурману її запаху.

Серце шалено стукає у вухах, я зробив помилку? Що якщо я зараз підставив її під черговий удар? Смикаю її за руку, дивлюся в очі. У них втома, жодних думок про іншого хлопця, тим більше про мене. Дарина просто втомилася і тече за течією, чи можу я звинувачувати її в цьому після всього, що вона пережила? Я зробив помилку, величезну помилку, йдучи на поводу у звіра, його чортових ревнощів.

- Мовчи й не висовуйся, - кажу їй, віддаючи братові на піклування.