Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Арден дивився на мене ще мить дуже серйозно, а тоді недовірливо насупився. 

– Скажи мені, що ти жартуєш, – протягнув він. – Та ні, не може такого бути… 

Він знову, наче забувши про існування і мене, і дракончика, поринув у свої думки, починаючи походжати залою. 

– Але ж я бачив ту дівчину. Точно бачив, і це не була ти. Я б впізнав. Впізнав би?.. 

Я тільки схилила голову, даючи Арденові можливість дійти до висновків самостійно. І він зовсім не підвів: за пів хвилини напруженого розмірковування вражено видихнув:

– Коралі на шиї! То був амулет, я ще тоді відчув. – Він насупився, а тоді без жодної краплі сумнівів навіть не сказав, а констатував: – Лор’єн. 

Я завмерла на півслові. Та від необхідності негайно розповідати Арденові про крижаного багатія мене позбавив Аодхан. Він вклинився між нами, слабко змахуючи крилами, і втупився в Ардена своїми золотими зіницями.

Що я бачу, – мовив він, і цього разу голос наче роздвоювався у мене в голові. Арден вражено розширив очі. Вочевидь, голос дракона в себе в голові чула тепер не тільки я. – Останній з Елморів. 

Арден, не гаючи ані миті, схилився перед дракончиком у поклоні. Вочевидь, у ньому він бачив щось, чого не помітила відразу я – якусь силу, що змушувала підкорятися і поважати. 

– Вітаю, Аодхане, – стримано сказав він, але лице Ардена знову зблідло. – Я… 

Ледь не відмовився від драконського спадку, – припечатав дракончик. Такої суворості, майже межувала з грубістю, у його голосі мені ще чути не доводилося. Арден, втім, не змінився у лиці, не відступив, а залишився стояти рівно – попри те, що я бачила, як в нього дрижали пальці від слабкості. 

– На це була причина, – твердо відізвався Арден. І Аохан, на моє велике здивування, таки кивнув. 

О так, причина. Найзгубніша й найпрекрасніша з усіх, я так розумію. – Одним оком дракон хитро зиркнув на мене. – Кохання. 

Я почервоніла і відмахнулася рукою. Звісно, Арденові я подобалася – і він був готовий заради мене піти на багато що, та кохання – все ж сильне слово. Я не знала, чи Арден готовий це визнати прямо зараз. 

Та він кивнув без жодної миті сумнівів. 

Я відчув прокляття, щойно вибрався зі шкаралупи, – продовжив Аодхан. – Воно вже міцно вплелося тобі у самі кістки, чаклуне. Зняти його зараз… 

Дракончик повільно облетів навколо Ардена. Той дивився на ящура із німим захопленням, а я ледве стримувала сміх: крила в Аодхана поки що були маленькі, а живіт тягнув його до підлоги, через що ящур між кожним помахом крильцями суттєво просідав у повітрі. 

Але весь мій сміх зник, коли Аодхан виніс свій вердикт:

Неможливо.

– Що? – вигукнула я. – Як так? 

Аодхан важко опустився на кам’яні плити, і від цього сама зала начебто здригнулася. Якби морда дракончика могла відображати людські емоції, зараз би на ній читалося розчарування. Та мені достатньо було почути його голос у своїй голові, аби зрозуміти це. 

Я вилупився з яйця три дні тому, – повідомив він нам. І це таки було правдою – ось тільки забути про це було надто легко через те, що Аодхан насправді не був ніяким драконячим немовлям, а виявився цілим Прадавнім драконом. – І сил в мені ще недостатньо. Вони зміцніють з часом, та все ж…

Арден поряд насупилася. Я думала, що він зараз знову розчарується, відмовиться від ідеї, та він тільки щось швидко перерахував на пальцях. 

– А якщо ми влаштуємо коло підсилення? Тут, у джерелі драконової сили? 

У Аодхана не було брів, та якби були, він би їх підняв. 

Продовжуй, людино, – наказав він. 

Арден зробив кілька кроків до центру зали – туди, звідки зовсім нещодавно з’явився сам дракончик. 

– Налаштуємо ритуал виклику Прадавнього дракона, як я й говорив. Дух викликати не потрібно – бо він й так тут… Натомість прийде сила – якраз достатньо, аби здійснити Очищення.

Але потрібно підібрати вдалу дату… – додав Аодхан. Він опинився поряд з Арденом, і вони почали про щось стиха перемовлятися. Лунали терміни з ритуалістики й проклятійництва, які мені зовсім нічого не говорили. 

На якісь кілька митей я наче відключилася – мозок просто не хотів сприймати купу незнайомих слів, що я не розуміла. 

– Середина зими! – зрештою майже радісно вигукнув Арден, щось нарешті вирахувавши. Та радість від відкриття швидко змінилася розумінням. – Але ж це останній день мого прокляття.

Між нами трьома загусла в’язка тиша. 

Вибору однаково немає, – зауважив зрештою Аодхан. – До дня Середини зими я не набуду достатньо сили, аби очистити тебе, останній з роду Елморів. 

Я важко глитнула. Роки роботи на кухні підказували мені, що якщо залишити важливу справу на останній момент, все, що тільки можна уявити, піде не так. А після цього – ще й все, що не можна уявити. 

Та як зарадити, я не розуміла. І не думала, що зумію придумати щось краще, ніж вже запропонував Арден. Тож тільки мовчки кивнула, погоджуючись.