Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

А ти, обрана драконами, як прокляття буде знято, поєднаєшся у союзі з родом Елморів, – проголосив раптом Аодхан. 

Я ж стрепенулася, перевівши швидко погляд на Ардена. Той стояв, наче нічого й не сталося дивного – точно вже знав про те, що має статися. А ось для мене це стало сюрпризом, та ще й неабияким. 

– Що значить – поєднаюся у союзі? – запитала я вголос. Не знала вже, до кого й звертаюся – чи то до Ардена, чи то до Аодхана. Дракончик вже почав щось наче й говорити, та його думка в мене в голові згасла, не оформившись до кінця. 

Арден підступив до мене. В його очах знову застигло те невпевнене передчуття, що я вже бачила раніше – та цього разу там було більше схвильованості, ніж страху. 

– Прадавній драконе, – з повагою сказав він, не повертаючи до Аодхана навіть голови. 

Так, Елморе? 

– Прогуляйся десь, будь ласка. Нам з… Марією, – він знову прокотив моє справжнє ім’я язиком, наче воно було якоюсь дивовижною цукеркою. – потрібно ще поговорити. 

Ти вказуєш мені? – аж здивовано запитав Аодхан. На диво, я вловила у його голосі не тільки подив, але й пихату зверхність та начубленість.

– Будь ласка, Аодхане, – попросила і я. Відірвати погляд від синіх очей Ардена було несила, та цього разу дракончик начебто зрозумів, що він тут зайвий. 

Зникаю, – пробурчав він, і саме в цьому бурчанні для мене нарешті відбився його вік. 

Я очікувала, що Аодхан так само розчиниться у вогні, як він це зробив це раніше. Та, вочевидь, в нього поки що вистачало сил тільки на одну ефектну появу на день. Тож ящур повільно опустився на підлогу, а тоді прудко зник в одному з бічних проходів, що вже знову приховувала темрява. 

Зрештою його швидкі кроки стихли навіть у відлунні зали, і ми залишилися самі – цього разу справді самі. Я відчувала, що навіть ті голоси, що повторювали за мною слова, розчинилися і більше не повернуться – принаймні, не найближчим часом. Певно, то були духи інших драконів, що тіснилися у підземних просторах Зимового замку – чекали на своє відродження. 

– То ти – обрана драконами? – запитав Арден майже весело, попри усю свою слабкість. 

Мені залишалося тільки кивнути. В очах чоловіка не було жодного засудження за обман – тільки цікавість. 

– Ардене, я…

– Маріє…

Ми почали говорити водночас і водночас затнулися, не продовжуючи. Арден тримав руку стисненою у кишені камзола, і я тихо сказала:

– Ти кажи перший.

Чомусь раптом у цю мить тиша між нами здалася майже сакральною – такою важливою, що перервати її недоречним словом було б майже гріхом. Арден повільно дістав руку з кишені камзола та розкрив її переді мною. 

Коли я опускала очі, я вже знала, що маю побачити – та однаково з горла чомусь вилетів здивований здавлений видих. На білій Арденовій руці яскраво-червоний метал персня виділявся особливо чітко.