Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Прикраса увінчувалася невеликим, але глибоким й чистим зеленим каменем – таким самим, що висів в мене на шиї, оберігаючи від Зеленої леді та інших, невідомих поки загроз.

– Це… – прошепотіла я і глитнула. Я майже очікувала, що Арден візьме мою долоню та мовчки одягне на неї кільце – це здавалося тим, чого від нього очікував Аодхан. Тим, що потрібно було йому для порятунку. 

Та я вже добре знала Ардена; а після його зізнання мені взагалі здавалося, що я пізнала його, як себе саму. Так міг би вчинити Лор’єн – не питати мене про мої бажання, а просто робити те, чого вимагала ситуація чи його мимобіжна вигода. 

Але Арден… 

– Маріє, – тихим, надтріснутим голосом почав він. – Я можу зізнаватися тобі у коханні до скону, та це не… 

Він відвів очі. 

– Це не значить, що ти маєш погодитися бути зі мною. Навіть з Аодханом, навіть з тобою – зайдою – все ще є велика ймовірність, що я не переживу ночі Середини зими. 

Я миттєво стиснула Арденову руку. Думати про це я не те що не хотіла – я відмовлялася. Він переживе. Переживе, інакше я буду не я. І якщо від мене бодай щось залежить, він переживе ще сотні й тисячі ночей. Зі мною. 

– Не говори так, – сказала я, як могла впевнено. Та це не змінило виразу у Арденових очах – хоч складки навколо його рота й стали менш жорсткими. 

– Якби ти була будь-якою іншою дівчиною без знатного прізвища, я мав би попередити тебе, що життя дворян – це не тільки сукні й бали. Що, пов’язавши своє життя зі мною, ти мусила б нести ім’я Елморів на своїй спині до самого кінця життя. Та я знаю, що тобі цього говорити не мушу. 

Він сказав це, але каблучка все ще була в нього в руках, а не у мене на пальці. 

– Взявши ім’я Елморів, доводиться відмовлятися від чогось. І від когось. 

В голосі чоловіка з’явилася майже непритаманна йому жорсткість. 

– Про що ти?

Арден подивився на мене спідлоба, і в очах в нього на мить відбилися вогні з драконових пащек, від чого синява зникла, перетворившись на плавлене золото. 

– Ти й сама знаєш, так? – м’яко сказав він, і я кивнула. Я ж знала. 

– Лор’єн, – погодилася. – Між вами щось сталося? Окрім тієї нещасної дівчини і дуелі? 

Арден дивився у підлогу, але похитав головою. 

– Я не можу обмовляти джентльмена, – обронив він. – В мене є своя правда, а в нього своя. І в мене достатньо здорового глузду та честі, аби не очорняти його даремно. 

Я тільки підняла брови. 

Арден взяв мене за долоню та підвів її до своєї руки – тільки не так, як це роблять для того, аби вдягти перстень. Натомість він обережно вклав мені його у долоню. 

– Цю правду ти маєш дізнатися сама, Маріє, – обережно сказав він. – Хай як вона може очорнити мене, не страшно. Та я хочу, аби ти знала – і від нього теж. А тоді прийняла мою пропозицію. Погодилася бути моєю дружиною. Бути леді Елмор.

У мене перехопило подих, коли він вимовив останні слова. 

Леді Елмор. Я, а не Мірика – і леді Елмор. Тепер цей титул мав якесь зовсім інше, значно важливіше значення. 

Арден провів рукою над моєю долонею з каблучкою – і за мить в круглому отворі протягся ланцюжок, якого раніше там не було. Я зрозуміла, що це означало, і повільно пальцями, що злегка дрижали, протягнула ланцюжок через голову. Перстень опустився прямо поряд з амулетом, таємничо відблискуючи камінчиком. 

– Якщо ти вислухаєш Лор’єна і обереш мене – вдягни його, – тихо сказав Арден. – Так я знатиму, Маріє. 

Мені не лишалося нічого, окрім як кивнути. Перстень пік груди – чи то просто грів теплом, а я була надто холодна, аби зрозуміти. Арден похитнувся, і я поспішила підтримати його. Я б вдягла цей перстень прямо зараз – але чомусь не робила цього. 

Я ще мала переконатися. Викрити останню брехню Лор’єна, і тоді викинути його зі свого життя. 

– А я… – раптом сказала я, починаючи повільно йти до виходу з Арденом, що половиною ваги схилився на мене. – Я хочу відкрити свою цукерню. 

Арден тільки глипнув на мене оком – але великого здивування я у цьому погляді не побачила. 

– Тут? Чи у столиці? – запитав він, і тоді я помітила нарешті, яке в ж в нього важке дихання, як ще сильніше посіріла шкіра в нього на щоках та під очима. 

– У столиці, – знічено зізналася я, наче це була якась зрада. 

Арден прикрив очі на мить – радше від втоми, ніж від моєї відповіді. 

– Тоді доведеться встановити у залі постійний портал, – тільки й сказав він. 

А я все не могла стримувати посмішки, що лізла й лізла на лице – хоч я й розуміла, що радіти ще рано. Хто знає, як обернеться ритуал? А що, як моєї чи Арденової любові не стане на те, аби зняти прокляття? 

Про це я думати боялася. Арден же, наче відчуваючи мій страх, сильніше стиснув моє передпліччя. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Дні пролітали один за одним – попри пропозицію Ардена, мої обов’язки нікуди не зникли, і я й не зчулася, як минув тиждень. І Аодхан, і Арден також не мали вільної хвильки – працювали над таємничим ритуалом, що мав надати драконові сил у потрібну мить.