Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

 А ось Лор’єна ніде не було: я вишукувала його біловолосу постать у коридорах, розпитувала слуг, намагалася знайти тих двох покоївок, що одягали мене до балу… Марно. 

Тож я готувала і готувала, все довше вдивляючись у відображення у запотілому склі кухні. Погляд спинявся не на худому лиці – вже на диво знайомому (я іноді зі страхом розуміла, що заледве можу пригадати риси свого справжнього, чи то попереднього обличчя) – а на грудях, де примостився перстень від Ардена. 

Він манив мене. Кілька разів я майже вдягала його на палець, а тоді спинялася. Я ще не говорила з Лор’єном, ще не виконала прохання Ардена. Хоча вже навіть не думала, а знала точно – багатій не міг би сказати нічого, аби примусити мене змінити рішення. 

Я саме допомагала виносити оленячі ребра, томлені у печі протягом всієї ночі із травами та запашними овочами, коли краєм ока вловила навіть не його – а тільки краєчок білосніжного рукава, одненьку іскорку магії. 

– Донесеш? – не дивлячись, я впихнула страву першому-ліпшому служнику, а сама ж поволі покралася слідом за Лор’єном – чи чоловіком, який просто видався мені на нього подібним. Та варто було наблизитися зовсім трохи, завернути у кілька напівосвітлених коридорів, як сумніви відпали: Лор’єнова присутність наче огортала весь простір, простягалася значно далі його тіла. 

Та за останнім кам’яним поворотом я завмерла. Повз мене вихром пронеслася купа королівсько-пурпурових спідниць, а тоді гострий високий голос перекрив віддалений шум десятків дворян, що розважалися на черговому балу. 

– Пане Лор’єн! Спиніться миттю! Де ви пропадали? 

Голос Мірики відбивався від стін, а я ледве стримала бажання зазирнути за кут, аби глянути на Лор’єна – мене ж-то теж цікавило те саме запитання! Але я завмерла, наче миша, притиснувшись до стіни спиною – Мірика мене дивом не помітила, а ось Лор’єн може не припуститися тієї ж помилки, якщо я висуну носа. 

А тоді я насупилася – бо збагнула, що Мірика, виходить, знала Кіріана! І звідки ж це – якщо їхні родини, вочевидь, ворогували?

Кроки багатія спинилися, як і швидкий перелив каблуків леді Елмор. 

– Леді, – я чітко уявила, як Лор’єн схиляється над долонею Мірики у поцілунку – чи то зі звичною звабливою посмішкою, чи то з пустим, непроникним лицем. 

– Відповідайте негайно! Ви мене надурили! А тоді одразу ж втекли! 

Лор’єн м’яко, хижо розсміявся. 

– Ніколи й не подумав би вчинити так нахабно, моя леді. Я виконав точно те, що ви просили. 

Леді Елмор у коридорі поряд зі мною зовсім по-дитячому тупнула каблуком, наче не могла виразити словами усю свою злість. 

– Чи ж не я підказав вам, як схилити вашого сина до шлюбу з леді да Цинр? – вів далі Лор’єн.  

– Так, але…

– Чи я не вказав вам точну кімнату, де ви знайдете те, що потрібно для досягнення цієї мети? – перебив Лор’єн, а в мене серце впало в шлунок і залишилося там, шалено вистукуючи у животі. Та це ж він про Аодхана говорив! 

Знову напівзбрехав – а він, здавалося, тільки так і вмів. Справді не говорив леді да Цинр та її доньці, як дістатися до Аодхана. Натомість сказав Міриці, а вже та передала їм. 

– ТА ви не сказали, що там був дракон! – вибухнула Мірика, і її голос луною відбився в закапелках коридору. Та навіть це не змусило жінку стишити голос. – Це змінює все! Пробудження дракона змінює абсолютно все! 

На кілька митей у холодному камінні залягло небезпечне мовчання. 

– О, ні, – майже ліниво протягнув Лор’єн. – Для вас, моя люба леді Елмор, це не змінює зовсім нічого. 

– Що ви собі дозволяєте–

– Лебідку вам не отримати. Леді лебідка моя. 

Все моє тіло напружилося й наче саме перетворилося на камінь. Від того, як говорив про мене Лор’єн – як про якусь річ, дорогу і таку, якою він точно не хоче ділитися – нутро стиснулося й ледь не вивернулося. 

– Твоя? – леді Елмор, вперше за цю розмову, засміялася. – Не сміши мене, Лор’єне. Ти й уявити собі не можеш, що таке воля драконів. Ослухатися її неможливо – та дівчина буде в нашому роду, хочеш ти того, чи ні. Хоча звідки тобі, безрідному, знати? – вона пхикнула. 

– Справді, звідки? – наче й не слухаючи, повторив луною Кіріан. 

– Дракони обирають найдостойніших – і моєму Арденові потрібна саме така. На менше я не погоджуся. 

Я відчула потоки сили крижаного багатія ще до того, як він щось сказав. Вони пронеслися коридорами, забираючи дар мови у всіх, кому не пощастило там опинитися. А я… я раптом відчула, що чари зібралися довкола мене й підштовхують вперед. Опиратися їм було майже неможливо. 

– Найдостойніша? – гидливо виплюнув Лор’єн. – Що ж, давайте я познайомлю вас із найдостойнішою. Не соромся, пташко, ходи до нас. 

І канати його магії таки витягли мене в коридор.