Читати книгу - "Доктор Сон"

«Це нереальне. Мене нема тут. Я зараз у Колорадо, я на «Даху Світу», і я мушу покласти цьому край».

Жінка перевернулася, відкрила очі й втупилася в нього.

— Боже, моя голова, — промовила вона. — Принеси мені трохи того коксу, татусику. Він у вітальні.

Він дивився на неї зачудовано, зі зростаючою люттю. Лють, здавалося, надходила нізвідки, але хіба не завжди так бувало? Вона була річчю в собі, загадкою, огорнутою таємницею.

— Кокс? Хто купив коксу?

Вона вишкірилася, показавши рот, у якому містився лише єдиний, пожовклий зуб. І тоді він зрозумів, хто вона така.

— Ти й купив, татусику. А тепер піди, сходи по нього. Щойно в мене проясниться в голові, я тобі подарую чудовий перепихон.

Якимсь чином він знову опинився у цій вбогій вілмінгтонській квартирі, голий, поряд з Розою Циліндр.

— Що ти зробила? Як я сюди потрапив?

Вона відкинула назад голову і розреготалася.

— Хіба тобі не подобається це місце? А мусило б; я його оформила, умеблювала з твоєї власної голови. А тепер роби те, що я тобі наказала, придурку. Принеси понюшку, нахер.

— Де Абра? Що ти вже зробила з Аброю?

— Вбила її, — промовила Роза індиферентно. — Вона так переживала за тебе, що розгубила весь свій захист, і я розірвала її від горла до пупа. Мені незмога було висмоктати з неї духу стільки, як я хотіла, але все одно я доволі…

Світ став червоним. Ден зчепив пальці в неї на горлі й почав здавлювати. Одна думка билася у нього в голові: «Нікчемна сука, тепер ти отримаєш свою кару, нікчемна сука, тепер ти отримаєш свою кару, нікчемна сука, тепер ти отримаєш свою кару».

2

Цей духоголовий чоловік був сильним, але й зблизька не мав соковитості тієї дівчини. Він стояв, розставивши ноги, нахиливши голову, плечі зсутулені, з піднятими кулаками — поза кожного чоловіка, що розгубив здоровий глузд серед вбивчої люті. Лють робить чоловіків легкими.

Стало неможливо слідкувати за його думками, бо вони перетворилися на червоне. Та це якраз гаразд, це чудово, дівчина саме там, де й хотілося Розі. У своєму стані заплутаного страху Абра рушила слідом за ним до ступиці колеса. Втім, вона не залишатиметься заплутаною чи настраханою дівчинкою довго; Суче Дівчисько вже стало Задавлюваною Дівчинкою. Скоро вона стане Мертвою Дівчинкою, підірваною на власній петарді.

(«дядьку Ден ні ні припини це не вона»)

«Це вона, — думала Роза, навіюючи ще дужче. Її зуб випнувся з рота і пронизав їй нижню губу. Кров потекла по підборіддю і звідти на блузку. Вона відчувала її не більше, ніж відчувала гірський бриз, що повівав крізь хмару її темного волосся. — Це я. Ти мій татусик, мій барний татусик. Я змусила тебе вивернути гаманець заради купки поганого коксу, а тепер настав вранішній кумар і мені треба прийняти ліки, прийняти мою кару. Саме ж це тобі хотілося зробити, коли ти прокинувся поряд з тією п’яною шльондрою у Вілмінгтоні, це те, що ти й зробив би, якби мав справжні яйця, зробив їй, а заодно і тому щеняті, її сину. Твій батько знав, як поводитися з дурними, неслухняними жінками, а ще раніше його батько це знав. Іноді жінка потребує лікування, потребує кари. Вона потребує…»

Почулося ревіння двигуна, воно наближалося. Це було таким же несуттєвим, як біль у її губі та смак крові в її роті. Дівчина задихалася, хрипіла. А тоді думка, гучна, наче удар грому, вибухнула в її мозку, зранений рик:

(«МІЙ БАТЬКО НІЧОГО ТАКОГО НЕ ЗНАВ!»)

Роза все ще намагалася очистити собі мозок від цього крику, коли пікап Біллі Фрімена врізався в основу оглядової платформи, збивши Розу з ніг. Полетів перекидом її циліндр.

3

Це не була та квартира у Вілмінгтоні. Це була його давно зникла спальня в готелі «Оверлук» — ступиця колеса. Це була не Діні, не та жінка, поруч з якою він прокинувся в тій квартирі, і це була не Роза.

Це була Абра. Це в її шию він вчепився так, що в неї вибалушилися очі.

На мить вона знову почала було перемінюватися, коли Роза спробувала хробаком влізти назад у нього, щоб напоювати його своєю люттю і роздмухувати його власну. Та раптом щось трапилось і вона пропала. Але вона повернеться.

Абра кашляла, уважно дивлячись на нього. Він мусив би очікувати шоку, проте для дівчини, яку мало не задушили на смерть, вона здавалася дивовижно зібраною.

(«ну… ми ж знали що це буде нелегко»)

— Я не мій батько! — закричав на неї Ден. — Я не мій батько!

— Мабуть, це добре, — сказала Абра. І навіть щиро посміхнулася. — Ох у тебе й характер, дядьку Ден. Здогадуюся, ми таки справжні родичі.

— Я тебе мало не вбив, — промовив Ден. — Це вже занадто, досить. Час тобі йти звідси. Зараз же повертайся до Нью-Гемпширу.

Вона похитала головою.

— Я повернуся, мушу — на якийсь час, ненадовго, — але зараз я тобі потрібна тут.

— Абро, це наказ.

Вона склала руки і залишилася стояти, де стояла, на кактусовому килимі.

— Ох, Господи. — Він провів руками собі по волоссю. — Ти ще та штучка.

Вона потягнулася до нього, взявши його за руку.

— Ми закінчимо це разом. А тепер ходімо. Давай вибиратися з цієї кімнати. Мені тут, як виявилося, не вельми й подобається.

Вони переплели пальці, і кімната, в якій протягом якогось часу він жив дитиною, розчинилася.

4

Денові вистачало часу відзначити оком, що передок пікапа Біллі зібгався навкруг одного з товстих стовпів, на яких трималася оглядова вежа «Дах Світу», парував розірваний радіатор. Він побачив манекенну версію Абри, що звісилася з пасажирського вікна з однією пластиковою рукою, капризно вивернутою за спину. Він побачив самого Біллі, який намагався відкрити зіжмакані водійські двері. По обличчю старого текла кров.

Щось вхопило його за голову. Сильні руки, вивертають, намагаються скрутити йому в’язи. А тоді там з’явилися руки Абри, відтягуючи Розу геть. Вона подивилася вгору.

— Тобі