Читати книгу - "Метелик"

— Коли ми з’їмо твоє порося?

Він мало не завив від горя.

— Ця тварина — мій друг, тому, перше ніж заколоти її, вбий мене!

Мої товариші піклуються про мене. Вони не курять, щоб я довше мав що курити. Весь час тримають гарячий чай. Обидва роблять усе без зайвого нагадування.

Минув уже тиждень, як ми покинули берег. Я більше не можу. Сонце пече так немилосердно, що навіть мої звичні до цього супутники попеклися й стали червоні наче раки. Я збираюсь поспати. Прив’язую стерно й опускаю зовсім низько вітрило. Човен повільно пливе за вітром. А я сплю без задніх ніг майже чотири години.

Прокидаюсь я від різкого поштовху. Коли починаю умиватися, з приємним подивом помічаю, що, поки я спав, Кюїк-Кюїк мене поголив. Ще й старанно змастив олією мені обличчя.

Від учорашнього вечора я беру приблизно на румб південніше, бо мені здається, що ми запливли надто далеко на північ. Цей важкий човен має ще одну перевагу: крім того, що добре тримається на воді, його не зносять хвилі. Ось чому я вважаю, що ми запливли далеко на північ.

Зненацька в небі з’являється дирижабль. Я бачу його вперше в житті. Здається, дирижабль летить не до нас, до того ж він так далеко, що важко уявити його розміри.

Алюмінієві частини дирижабля так блищать, що на нього не можна дивитися. Потім він змінює курс і летить ніби до нас. І справді, дирижабль швидко збільшується, і не минає і двадцяти хвилин, як він повисає над нами. Це видовище так приголомшує Кюїк-Кюїка та однорукого, що вони все гелготять, гелготять між собою і ніяк не вгамуються.

— Розмовляйте по-французькому, Бога ради! Щоб я вас розумів!

— Аеростат, — каже Кюїк-Кюїк.

— Ні, це не аеростат, а дирижабль.

Тепер, коли дирижабль зависає так низько, добре розглядаємо його, Люди на ньому роблять нам прапорцями якісь знаки. Ми нічого не розуміємо і не відповідаємо.

Дирижабль опускається ще нижче, і ми вже можемо роздивитися в кабіні людей. Потім дирижабль летить у бік суходолу. Менш ніж за годину з’являється літак і кілька разів пролітає над нами.

Нараз здіймається вітер, і море стає неспокійне. Але обрій з усіх боків чистий, дощ не загрожує.

— Поглянь, — озивається однорукий. — Бачиш он ту чорну цятку з боку землі? То-катер.

— Звідки ти знаєш?

— Здогадуюсь. Я навіть скажу тобі, що це швидкохідний морський мисливець.

— Чому ти так думаєш?

— Бо над ним не видно диму.

І справді, за годину ми виразно бачимо сірий військовий катер, який пливе в наш бік. Він росте просто на очах — отже, швидкість у нього велика. Я потерпаю, що катер підпливе впритул до нашого човна. Це небезпечно, бо море неспокійне, і хвиля від катера, яка накотиться на природну хвилю, може нас перекинути.

Це торпедний катер. Коли він повертається до нас боком, на борту ми читаємо напис: «Тарпон». На носі розвівається англійський прапор. Тепер катер підпливає до нас задом. На палубі зібралося чимало моряків у англійській формі. На містку стоїть офіцер у білому. Він підносить до рота мегафон і кричить нам:

— Stop! You stop![23] — Опусти вітрила, Кюїк-Кюїк.

Дві хвилини — і вітрило, штормовий фок та клівер спущено. Тепер ми майже зупинилися, тільки хвилі відносять нас трохи вбік. Але довго залишати так човен не можна — нас перекине. Човен, який не має власної тяги — мотора чи вітрила, — не слухається й стерна. А особливо це небезпечно, коли хвилі високі. Склавши руки рупором, я гукаю:

— Капітане, ви говорите по-французькому?

Інший офіцер бере в першого мегафон.

— Так, я розумію французьку.

— Чого вам треба від нас?

— Підняти ваш човен на борт.

— Ні, це дуже небезпечно. Я не хочу, щоб ви розбили мій човен.

— Наш військовий катер патрулює тут море, ви повинні нам підкоритися!

— Мені начхати на це, ми ні з ким не воюємо.

— Ви не з корабля, потопленого торпедою?

— Ні, ми втікачі з французької каторги.

— З якої каторги, і що означає слово «каторга»?

— В'язниця, тюрма. По-англійському — convict, hard labour.

— Ага, розумію, розумію. З Кайєнни?

— Атож, з Кайєнни.

— Куди ви пливете?

— До Британського Гондурасу.

— О ні! Ви повинні повернути на південний захід і плисти до Джорджтауна. Ми вам наказуємо.

— Гаразд.

Я даю знак Кюїк-Кюїку напнути вітрило, і ми пливемо в той бік, куди нам наказав офіцер.

Коли це чуємо позаду гул мотора. То з катера спустили шлюпку, і вона швидко наближається до нас. На носі з рушницею через плече стоїть матрос. Шлюпка випереджає наш човен з правого борту, не зупиняючись і не вимагаючи цього від нас. На ходу в човен стрибає озброєний матрос. А шлюпка повертається до катера.

— Добридень, — каже матрос.

Він сідає поруч зі мною, кладе руку на стерно й повертає човен трохи південніше. Я випускаю з рук стерно і спостерігаю, як він править човном. У нього виходить це дуже добре. Проте я не встаю. Всяке може статися.

— Хочете сигарет?

Матрос дістає три коробки англійських сигарет і дає по коробці кожному з нас.

— Слово честі, — каже Кюїк-Кюїк, — йому дали ці сигарети, коли він сідав у шлюпку. Бо навряд чи він носить при собі по три коробки!

Я сміюся, потім знову переводжу погляд на англійця» який править човном краще від мене. І водночас розмірковую. Цього разу втеча увінчалася успіхом. Я вільний! Вільний! До горла мені підкочується гарячий клубок, і навіть здається, що очі наливаються слізьми. Так, тепер я по-справжньому вільний. Адже відколи почалася війна, жодна країна не видає втікачів.

Поки війна скінчиться, я встигну бездоганною, зразковою поведінкою заслужити в людей і властей пошану й довіру до себе. В будь-якій країні, де мені доведеться жити. Погано тільки, що через війну я, мабуть, не зможу вибрати країну, в якій хотів би поселитися. Та дарма, хоч би де я жив, постараюсь за короткий час здобути пошану й довіру в людей, мій спосіб життя має бути бездоганним. Навіть більше, взірцевим.

Відчуття впевненості, що я нарешті вирвався зі «шляху занепаду», таке велике, що я більше ні про що інше не думаю. Нарешті ти, Метелику, виграв! Наприкінці дев’ятого року каторги ти переміг остаточно. Дякую тобі, Господи милосердний, може, ти міг би це зробити раніше, але твої шляхи незбагненні, я не нарікаю на тебе, бо завдяки твоїй допомозі я ще молодий, здоровий і вільний.

Я згадую про всі дев’ять років, проведених на каторзі, і про