Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Сонця палац осяйний, на колони високі опертий.

Золотом щирим яснів...

Глянь ще й на колісницю Сонця:

Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно .

Врешті, й найкращий з їхнього погляду вік вони називають золотим. Не бракне й серед грецьких трагіків таких, хто на зиск може проміняти невинність, здоров'я, добре ім'я.

Негідник я? То байка - багатій зате...

Питають, що ти маєш, а не «звідки взяв?»...

Яке майно, така й повага в кожного...

Коли ганьба від зиску? Як нема його...

Хвалю життя в багатстві, смерть - у вбогості..

Вмирає добре, хто й від смерті зиск урвав...

Нема для смертних блага понад золото:

З ним не зрівняти ласки материнської

Ані опіки батька - над усім воно.

Якщо й в очах Венери стільки чару є,-

Недаром люди і боги слугують їй .

Коли були виголошені ті останні рядки Евріпідової трагедії, всі присутні в однім пориві схопились на ноги, аби прогнати актора з його віршами, але тут на середину поспішив сам Евріпід і став просити, щоб іще почекали й побачили, який він приготував кінець тому шанувальникові золота. Беллерофонт у цій драмі не уникнув кари, як не уникає її жоден із нас у своїй драмі. Захланність не буває без кари, хоч сама захланність - це вже кара. Яких сліз, яких страждань вона вимагає! Яка вона нещасна, жадаючи, яка нещасна - придбавши! Додай ще повсякденні тривоги, що мучать кожного тим жорстокіше, чим більше він посідає. Як ми побиваємось над втратами, які, хоча справді великі, але ще більшими видаються! Втім, хоч би фортуна і не відібрала нічого, такі люди втратою вважатимуть усе, чого не придбали.- «Але ж саме таких прийнято називати щасливими й заможними, саме їм усяк прагне дорівняти майном».- Згоден. Ну й що? Хто, гадаєш, може бути в жалюгіднішому становищі, аніж той, кого діймають і печалі, й заздрість? Якби-то спраглі багатства порадилися з багачами, а шукачі почестей - з честолюбцями, що сягнули найвищої достойності! Напевно, змінили б свої бажання, а наразі, знехтувавши вчорашніми, живлять уже нові забаганки. Нема людини, задоволеної своїм щастям, хай би воно само бігло до рук. Усяк нарікає і на свої задуми, й на досягнення, а хвалить те, від чого відмовився.

Філософія, власне, дасть тобі те, що, на мою думку, є найважливішим: ти ніколи не будеш дошкуляти сам собі. До такого стійкого щастя, яке не сколихне жодна буря, тебе не допровадять ані гарно поєднані слова, ні переливна, повільно-плинна мова. Хай ті слова біжать, як хочуть, щоб тільки душа не розладналася, щоб була піднесеною і не переймалася тим, що думає про неї люд; щоб сама собі подобалася якраз за те, за що не подобається іншим, щоб свої успіхи оцінювала життям, щоб була переконаною: знанням вона збагатилась настільки, наскільки менше чогось жадає, наскільки менше боїться.

Бувай здоров!

ЛИСТ СХVІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Не раз поставало питання, що краще: коли в нас помірковані пристрасті чи коли їх нема взагалі? Наші проганяють їх, перипатетики - погамову-ють. Я, однак, не розумію, як це поміркованість недуги, хоч би яка вона була, може виявитися цілющою чи корисною. Але ти не лякайся: я не вириваю в тебе нічого такого, в чому б ти не хотів собі відмовити. Буду м'який, поблажливий стосовно всього, до чого ти тягнешся, що вважаєш або необхідним для життя, або корисним, або приємним, тільки від пороку тебе звільню. Заборонивши тобі жадати, дозволю хотіти,- щоб усе це ти робив без страху, розважно, щоб і насолоди відчував повніше. Чому ж би вони не мали по-справжньому стати твоїми, коли станеш їхнім повелителем, а не слугою? -- «Але ж природна річ,- зауважиш,- коли мене, скажімо, мучить туга за приятелем: дай право поплакати, як праведною є причина того плачу. Нічого дивного, коли ми небайдужі до думки людей, коли нас засмучує огуда; чому ж не дозволяєш на той благородний страх перед людською неславою?» - Кожен порок знаходить собі виправдання; кожен з них, скромний, подоланний на-початку, згодом розливається щораз ширше. Дозволь йому пробитись - ніяк не загамуєш. Будь-яка пристрасть попервах слабка. Відтак сама себе збуджує, а розростаючись, набирається сил. її легше не допустити, ніж вигнати. Хто заперечить, що кожна пристрасть випливає мовби з природного джерела? Природа доручила нам піклуватися про себе самих, але тільки-но почнемо потурати тому піклуванню,- воно тут же стає пороком. Ця ж сама природа підсипала насолоди до необхідних речей не з тим, аби ми липнули до тієї насолоди, а щоб завдяки їй для нас було приємним усе те, без чого не прожити. А коли насолода приходить незалежно, своїм правом, то це вже лакомство, розпуста. Тому чинім опір пристрастям при самому вході, бо легше, повторюю, взагалі їх не допустити, ніж вигнати.- «Але ж дозволь хоч трохи посумувати, хоч трохи потривожитись!» - Біда в тому, що це «трохи» розтягується хтозна як далеко й не закінчується там, де захочеш. Мудрецеві нічого не грозить, навіть якщо не дуже пильно стоятиме на сторожі себе самого, бо й своїм сльозам, як і насолоді, він, коли забажає, тоді ж покладе край. Але ми, оскільки нам нелегко вернутись, краще й не пробуймо тут просуватися вперед. Дуже влучно, здається мені, відповів якомусь молодикові Пане-цій, коли той запитав його, чи мудрець віддаватиметься любові: «Щодо мудреця, то це питання розглянемо згодом; а от коли йдеться про нас з тобою, яким ще ой як далеко до мудрості, то треба остерігатись, щоб над нами не взяло гору те сум'яття, та розгнуздана, нестямна сила, що себе ж потопче й піде під будь-чию зверхність. Виявиться прихильною - нас розохотить її доброта; поставиться зневажливо - розпалить її гордість. Доступна любов, як і любов недоступна,- однаково шкідливі: доступність нас зваблює, з недоступністю змагаємось. Тому-то, усвідомивши, наскільки ми слабі, краще перебуваймо у спокої. Якщо душа квола, то для неї небезпекою можуть бути і вино, і врода, й лестощі, й інші солодкі принади». Те саме, що Панецій відповів зацікавленому любов'ю молодикові, я скажу про будь-яку іншу пристрасть. Якомога далі обходьмо слизьке місце: ми й на сухому похитуємося. Тут, мабуть,