Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

12 грудня 1917 року командир 1-го гвардійського корпусу Павло Скоропадський виїхав із Василькова до Білої Церкви, де вже місяць перебувала Генеральна старшина Вільного козацтва. Генерал був вражений зустріччю. На вокзалі Полтавець-Остряниця вишикував почесну варту. Скоропадського приємно здивувало, що караул чудово одягнений і вправно виконував команди. Сформував наказний отаман і отаманську сотню. «Полтавец завел… полный внешний порядок, — згадував Скоропадський. — Полтавец организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо… Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала гр. Браницкая, но думаю, что тут не обходилось без контрибуций, налагающихся на евреев, хотя определенных данных на это не имею».[937]

18 грудня 1917 року Павло Скоропадський із Полтавцем-Остряницею та ад’ютантом Гнатом Зеленевським виїхали на лінію Шепетівка — Козятин — Вапнярка…

Павло Скоропадський стверджував, що Полтавець-Остряниця і його помічники, звітуючи Генеральному секретаріату, навмисно перебільшували чисельність вільних козаків. На запит звичайно відповідали, що озброєних козаків 450 тисяч, тим часом як у генеральної старшини було лише 40 тисяч рушниць.[938] Хоча якщо враховувати особисте озброєння багатьох козаків (у тому числі формально не записаних до організації), то, може, і не надто перебільшував Полтавець-Остряниця.

Коли у грудні 1917 року на Київ посунули більшовики, командувач військами Центральної Ради Юрій Капкан звернувся у Білу Церкву до генеральної старшини по допомогу. І Полтавець негайно відгукнувся, виславши кілька тисяч козаків захищати українську столицю. Це різко підняло престиж Генеральної козацької ради в очах Центральної Ради.[939] Слід сказати, що козаки, коли з’являлися у Києві, до свого уряду ставилися не надто поштиво, погорджуючи, напевно, ними за дурну політику роззброєння України…

Як оцінював Павло Скоропадський особисті якості Івана Полтавця-Остряниці? «Неглупый человек, большой украинский энтузиаст, гетманец, чрезвычайно честолюбивый, авантюрист в полном смысле этого слова, — писав Скоропадський, — его можно было подбить на патриотическое предприятие. Очень высокого мнения о себе, действительно прекрасно говорил и владел пером и очень недурно рисовал. Часто хотел играть роль ему не по плечу, очень был подвержен лести…»[940]

Іван Полтавець взяв найактивнішу участь у підготовці державного перевороту 29 квітня 1918 року. Він увесь час перебував поруч із майбутнім гетьманом, навіть жив із ним в одній квартирі, яка перетворилася на штаб повстання проти Центральної Ради.

28 квітня Павло Скоропадський гостював у родині Безаків. Господиня, Олена Миколаївна, була запеклою російською монархісткою, України зовсім не визнавала — ні самостійної, ні несамостійної. Попри гостинність, вона, очевидно, була не надто рада бачити за своїм столом Полтавця-Остряницю з голеною головою. Все-таки вона і до нього намагалася виявити люб’язність. Тож лише скривилася, коли Полтавець раптом заявив, що «Володимир Святий був також українцем і що історично доведено, що він ніколи бороди не мав, а бороду йому домалювали на іконах пізніше через великоросійський вплив».[941]

Саме з Полтавцем-Остряницею та ад’ютантом Гнатом Зеленевським Павло Скоропадський прибув автомобілем у цирк Крутикова, де відбулася історична подія — обрання Гетьмана України. В цей день Павло Скоропадський призначив Полтавця-Остряницю Генеральним писарем…

До слова, у Суботові 1918 року «діди» гетьмана не обирали, «отже, признали того, що «об’явивсь».[942]

Полтавець був великим знавцем придворної етики і звичаїв історичної Гетьманщини. Старанно дотримуючись козацьких традицій, він фактично став головним церемоніймейстером Гетьманського двору. Сприяла цьому і його імпозантна зовнішність.[943]

Старшина для доручень штабу Запорозького корпусу Вартоломій Євтимович, якому пощастило побувати на прийомі при дворі гетьмана Павла Скоропадського, подав такий образ Полтавця-Остряниці: «Вище середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою «під гичку» чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста». Ревно дотримуючись стародавніх традицій, Полтавець-Остряниця одягався розкішно — «у дорогі кармазини, з безцінною «дамаскою» при боці, підперезаний дорогим золототканим шалем, у жовтих сап’янцях, на яких мелодійно подзвонюють у підібраних тонах срібно-позолочені, дорогої сніцерської роботи, остроги, стилізовано скопійовані з музейних взірців». Євтимович писав, що Полтавець-Остряниця «ніби зіскочив із старого портрета» і був «класичним взірцем українського мужеського типу». Говорив доброю українською мовою, «кокетуючи запозиченими із старого словництва архаїзмами».[944]

Іванові Полтавцю належить значна роль у підготовці гетьманського універсалу від 16 жовтня 1918 року про відновлення козацького стану і повернення йому прав і привілеїв, скасованих Катерининою II… Мова про оту «золоту грамоту», які з покоління в покоління чекали його земляки-суботівчани.

Ось уривок із гетьманського універсалу: «Вас, козаки, — нащадки славних лицарів запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані нами козацькі жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх і клейнодів козачих і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишались… Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською».[945]

Коли гетьман Павло Скоропадський заради миру в українському таборі зрікся влади, він разом із найближчими співпрацівниками виїхав до Німеччини. Так Полтавець-Остряниця опинився у