Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
наче розписувався, що хотів її знайти для Старших Братів. Простір під дахом
наповнився криками: «Убиймо його! Зрадник!». І раптом із глибини барака
пролунав дзвінкий чистий голос:
— Не треба його віддавати! Я знаю секрет Матері Вітрів! Я знаю, як
спустити її на землю.
З приходом Армії потвор Талавір зовсім забув про Чорну Корову.
Болбочан здивовано розвернувся. Його приклад наслідували інші. Дівчинка
знічено всміхнулася. Вона явно не розраховувала на таку увагу.
— Дай-но вгадаю: секрет тобі наснився? — На обличчі Болбочана розцвіла
посмішка, наповнена дикою сумішшю глуму та ніжності.
— Так. Ні. Це все Ма. Але я скажу тільки йому. — Чорна Корова, відсікаючи всі звинувачення, що пролунали на адресу Талавіра за мить до цього, вказала пальцем у його бік.
***
Дівчинка відвела Талавіра в найтемніший куток барака й попросила
нахилитися, потім стала навшпиньки, притулила долоні до його вуха й
прошепотіла свій секрет. Очі Талавіра здивовано розширилися. Але Чорна
Корова лише кивнула.
— Відійди від неї! Відійди! Відійди! Від неї! — мухою задзижчала в голові
Амага.— Як вона? — Талавір потер бляшку в лобі, намагаючись відігнати думки
відьми.— Думає про вас. — Чорна Корова примружилася і з підозрою зазирнула в
його обличчя. — І картає себе за це.
— Чому?
— Вона не хоче, щоб ви їй подобалися. Думає, що це робить її слабшою.
Раніше я теж так думала. Вважала, що найгірше в житті — втрачати того, кого
любиш. Ліпше самій першій про всіх забути.
— А тепер?
Талавір очікував тих самих докорів, що й від Ніязі. Він дозволив забрати
Бекира. «Відійди від неї! Відійди! Відійди!» — кричала Амага так, що йому було
боляче дивитися в обличчя Чорної Корови.
— Втрачати страшно, — продовжила дівчинка. — Саме страх не дав мені
битися на повну силу.
— Це не твоя провина.
— Пам’ятати помилки означає намагатися їх виправити. Так казав мій
батько. Чи я вигадала, що він так сказав? — Дівчинка замислено розчесала довге
волосся тонкими блідими пальцями. — Байдуже. Я вже не боятимуся. І ми
врятуємо Бекира та Ма.
«Якщо я виживу й залишуся при своєму розумі», — подумав Талавір, але
думка про те, що Ма про нього згадує, наповнила теплом і змусила губи
розтягнутися в мимовільну дурнувату усмішку. Він їй потрібен.
— Ви маєте відпустити Сімурга. Він приведе інших.
— Це ти теж побачила вві сні?
Дівчинка кивнула, відьма завила, Талавір подумав: ще кілька хвилин таких
тортур — і він кинеться головою об стіну.
— А Бекира ти теж бачила? Як він?
«Якщо хлопчик не дістанеться Таргу, він зжере твою душу, і ти навіки
залишишся зі мною», — у відчаї завищала Амага. Талавір так і не зрозумів, чому
відьма боїться Чорної Корови. Але, попри біль і дражливий шум у голові, це
його потішило. Відьма має слабке місце.
— Я бачила лише жінок. — В очах дівчинки з’явився сум. — Здається, навіть маму. — Талавір подумав, що зараз вона замовкне й наступні фрази
доведеться видирати кліщами, але Чорна Корова продовжила: — Дівчинка з
Матері Вітрів, дочка Сахана Трошки, сказала, що з Бекиром усе добре. Він спить.
Я знаю, ви не дасте його образити? — останнє прозвучало як запитання.
«Чому вона так сказала? Невже знає про Амагу?» — Талавір зазирнув в
обличчя дівчинки в пошуках відповіді, і тут за його спиною хтось заскавучав і
повалився на підлогу. Талавір обернувся і побачив Гєру Сєрова, що обвив себе
руками й качався по долівці. Кебап не дозволяв до нього підходити. Ніязі
прошмигнув між ногами велета, схопив старого за голову й влив до його рота
кілька крапель води. Гєра на мить затих, а потім почав плюватися словами в бік
Талавіра:
— Ти брудний Кіммерик. Я знаю, чого ти хочеш. Ти схожий на свого
батька. Того хтивого пройдисвіта, який спокусив Тамарку — сестру моєї Олечки.
Талавір здогадався, що Гєра Сєров бачить у ньому Мамая.
— Але я вбив твого батька, вбив у тюрмі в Шейх-Елі, — продовжив
стогнати Сєров. — І будинок тобі не дістанеться! Ніколи! Генерал Сєров віддав
його мені. Мені й Олечці. Я вірно йому служив. Я зарив тіло Тамарки після того, як вона тебе народила. Але як, як вижив ти?! Якою силою?
— Небагато тут у тебе друзів, га, Повноважний? — Болбочан підкрутив
вуса. За його спиною принишкли армійці. Навіть фраза Чорної Корови про те, що вона знає секрет Матері Вітрів, не припинила торги за його життя.
— Ну ж бо вгадаю, — Талавір кивнув на Сашу Бідного, — оцей агітував
мене віддати Гавену Белокуну, урятувати так кілька життів. А знаєш, я не проти.
Забирайте дітей і йдіть звідси.
Талавір розвернувся й несподівано схопив дівчинку за руку. Він почувався
смертельно втомленим. На боротьбу з отрутою Амаги та її брата йшли всі сили, а, крім того, він мусив відбиватися від божевільних нападок Сєрова та Саші
Бідного, ще й терпіти підозри армійців. Але це був його вибір, за який не мусили
вмирати інші.
— Ти маєш рацію, родина — це найважливіше, — сказав він Чорній
Корові. — Поки ти знаєш, заради кого б’єшся, ти існуєш. Ти людина. Але
набагато важче просто вижити заради того, кого любиш. Бекир не хотів би, щоб
ти померла.
— Це не вам вирішувати! — Чорна Корова висмикнула долоню. В останню
мить він відчув жар її пальців. — Я нікуди не піду.
— І ми не підемо, — сказав Болбочан. — Ти не правий щодо Саші Бідного.
Гниле м’ясо, навпаки, вважає, що треба битися. Багато хто тут тобі не вірить.
Але я так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.