Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

— Я тямлю, що ви кажете, і прислухаюсь до вашої поради, але ті Массімо вже дістали, і якщо ви на це ображаєтесь, то я вам не лікар.

— Зрозуміло, я візьму до уваги ваш емоційний стан, блідолиций друже. Але дозвольте дати вам одне напуття — не женіть дорогою додому. Якщо вас впіймають із цими штуками в багажнику, нам обом буде непереливки.

Коли Ма побачила, що я роздобув, вона скинула над головою кулаки, а потім налила нам по ковтку «Брудної покришки», аби це відсвяткувати.

— У них сраки по шву розійдуться, коли ми пустимо наш салют! — вигукнула вона. — Розполовиняться! От побачиш!

Тільки не так сталося, як гадалося. Та ви й самі знаєте, еге ж?

Четвертого липня минулого року на озеро Абенакі понаїхало народу по саму ватерлінію. Пройшла чутка, що Янкі Маккозланд і Даґо Массімо змагатимуться за звання кращого піротехніка. На нашому березі зібралося близько шести сотень глядачів. На протилежному був не такий великий натовп, але більший, ніж завжди. Мабуть, кожен Массімо на схід від Міссісіпі з’явився на урочистості чотирнадцятого року. Цього разу ми навіть не купляли дріб’язку на кшталт петард і вишневих бомб, а натомість стали чекати темряви, щоб запустити великі феєрверки. Ми з Ма позносили на причал коробки з китайськими кривульками, і Массімо також. Дітлахи висипали на східний берег і взялися махати бенгальськими вогнями — виглядало так, наче зорі з неба впали. Інколи мені здається, що можна спокійно обійтися самими свічками, сьогодні зранку я навіть прокинувся з цією думкою.

Пол Массімо махнув нам рукою, а ми махнули йому. Той ідіот з трубою подав протяжний сигнал: «Уааааа!». Пол указав на мене, ніби говорячи: «Ви перший, мосьє», і я запустив «Піро-мавпу». Небо спалахнуло, люди ахнули. Потім один із синів Массімо запустив щось подібне, тільки яскравіше й триваліше. Натовп охнув, і знов заграла та срана дудка.

— Облиш тих «Недо-мавп», чи як їх там, — сказала Ма. — Дай-но їм «Декларацію незалежності». Покажи їм.

Я так і зробив, салют вийшов нівроку гарним, але Массімо перевершили і його. На кожен наш постріл вони відповідали кращим, яскравішим і гучнішим, а той довбань усе дув у трубу. Ми з Ма мало не сходили піною, чорт забирай, тут би й папа римський розлютився. Глядачі отримали розкішний салют, мабуть, не гірший, ніж у Портленді, і поїхали додому щасливими, але в Москітовому лігві ніхто не радів, це я вам точно можу сказать. Зазвичай коли Ма напивається, то перебуває в доброму гуморі, але не тої ночі. Тоді вже зовсім стемніло, на небі сяяли зорі, а над водою стелився дим від пороху. У нас лишився один-єдиний феєрверк.

— Запускай, — звеліла Ма, — подивимось, чи зможуть вони його переплюнути. Певно, що зможуть. Але якщо він затрубить іще раз, то вибухне не ракета, а моя голова.

Останній «торт», той самий особливий, називався «Демон шалу», і Говард Ґамаш його сильно нахвалював. «Дуже гарний, — говорив він мені, — і достоту нелегальний. Коли підпалите ґніт, добродію Маккозланд, відійдіть подалі, бо іскор буде цілий фонтан».

Той ґніт був до біса великий, завтовшки з зап’ясток. Тож я підпалив його та відійшов. Так воно горіло кілька секунд, нічого не відбувалося, і я вже вирішив, що ракета бракована.

— Ну все, ховайся, — мовила Ма. — Зара’ він знов почне трубити, щоб його чорти вхопили.

Але він не встиг, бо «Демон шалу» прокинувся. Спочатку посипався фонтан білих іскор, потім заряд став підійматися й загорівся рожевим. З нього почали вистрілювати ракети, які вибухали вогнеграями. Мерехтливий фонтан на нашому причалі почервонів, видовжився, і феєрверк злетів футів на дванадцять. Від нього відділялося все більше й більше ракет, які шугали прямо в небо та розривалися так гучно й лунко, ніби ескадрилья реактивних літаків намагалась подолати звуковий бар’єр. Ма заткнула вуха, але качалася від сміху. Фонтан почав знижуватися, наостанок бризнувши (наче старий у борделі, як сказала Ма) в небо пишною жовто-червоною квіткою.

Навкруги запанувала тиша (навіть не мертва, а благоговійна), а потім люди почали несамовито плескати в долоні. Ті, які жили в трейлерах, навіть сигналили своїми клаксонами, але після останніх вибухів той звук здавався слабким і невиразним. І Массімо аплодували, ніби свідчили, що вони також поважають чесну гру, хоча я цього не очікував — зазвичай хлопці, які люблять перемагати, погано сприймають поразку. Той парубок із трубою жодного разу не дістав із кобури свій клятий інструмент.

— Вийшло! — заволала Ма. — Алдене, поцілуй свою матусю!

Я її чмокнув, а потім поглянув на протилежний берег і побачив, що Пол Массімо й досі стояв на краєчку свого пірсу, де горіли ті два електричні смолоскипи. Він підняв палець, ніби говорив: «Зачекайте хвилинку». Від цього жесту мені стало млосно.

Синок без труби (той, у кого малося хоч трохи здорового глузду) поставив на пірс пускову установку — повільно й обережно, наче служка викладав на вівтар Святі Дари. А в ній стояла найбільша ракета, яку я бачив за все своє довбане життя, хіба що тільки в передачі про мис Канаверал[355]. Пол опустився на коліно й підніс запальничку до ґноту. Щойно полетіли іскри, він схопив обох хлопців і чкурнув з пірсу.

Не було ніякої паузи, як із нашим «Демоном шалу». Ця клята штука злетіла, наче «Аполлон 19», тягнучи за собою хвіст синього вогню, який змінився на пурпуровий, а потім почервонів. За мить зорі затулила гігантська палаюча птаха, яка розправила крила від одного берега озера до іншого. Вона сяяла й мерехтіла, а згодом вибухнула. І хай мене грім поб’є, якщо від того вибуху не порозліталася навсібіч зграя маленьких пташок.

Натовп оскаженів. Дорослі хлопці обіймали тата, плескали його по спині й реготали.

— Ходімо, Алдене, — сказала Ма таким сумним голосом, якого я не чув від смерті Баті. — Ми програли.

— Наступного року поквитаємось, — відповів я і поляскав її по плечу.

— Ні, ті Массімо зажди будуть на крок попереду. Так уже повелося, бо в них є ЗВ’ЯЗКИ. А ми з тобою — просто двійко сіромах, на яких знічев’я звалилося багатство, та й годі.

Поки ми піднімалися сходами до нашої клятої хатинки, з білого гарного будинку на тому березі озера пролунав завершальний виск труби: «Уаааа-аааа!» Аж голова розболілася, чесне слово.

Говард Ґамаш розповів мені, що той останній феєрверк називався «Півнем долі». Сказав, що бачив відео на «Ютубі», але коментарі завжди були китайською мовою.

— Як ті добродії Массімо завезли цю штуку в США — гадки не маю, — мовив Говард. То