Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хоча, судячи з її голосу, вона розуміла, що й тут вони можуть нас обіграти.
Я виставив на причалі дюжину пивних бляшанок і повставляв у кожну по «півонії». Чоловіки Массімо спостерігали за нашими приготуваннями з протилежного боку озера. Аж раптом юнак, який не вважав, що вміє грати на трубі, побіг до будинку по чергову порцію амуніції.
А я тим часом кресав собі запальничкою попід півоніями, і вони гладесенько-рівнесенько здіймалися вгору одна за одною. Страх, які гарні, хоча горіли не довго. Переливалися всіма кольорами веселки, як і обіцяв Дід. Люди заохали й заахали (а серед них і кілька Массімо, треба їм віддати належне), але потім наспів юнак, який притягнув іще одну коробку.
Як виявилося, у ній було повно феєрверків на кшталт наших «китайських півоній», тільки більших. І кожен — з картонною підставкою для запуску. Ми те все бачили, бо на краю пірсу Массімо увімкнулися ліхтарі, схожі на смолоскипи, тільки електричні. Пол підпалив ґноти ракет, і вони злетіли, розсипаючи золотисті іскри, які були вдвічі більші та яскравіші за наші. Опускаючись в озеро, вони мерехтіли й тріщали, наче кулемети. Люди знову зааплодували, цього разу з більшим завзяттям, і ми з Ма також — аби про нас не подумали, що ми не вміємо визнавати поразку. Труба прогугнявила своє: «Уаааа-уааа-уааа».
Трохи згодом, коли ми вже вистріляли всі наші нікчемні петарди, Ма перевдягнулася в нічну сорочку й картаті капці й розлючено затупотіла на кухні. Аж дим із вух валив.
— Де вони дістати цю амуніцію? — бідкалася вона, але то було, так би мовити, риторичне питання, тож я не встиг нічого відповісти. — У своїх друзів з Род-Айленду, осьо звідки. Бо вони мають ЗВ’ЯЗКИ. А їхній старий не любить програвати! Це ж очевидно!
Я подумав: «Як і ти, Ма», але не сказав уголос. Інколи краще промовчати, особливо коли Ма вже набралася кавового бренді від Алленса й посатаніла від гніву.
— Ненавиджу ту трубу. Ненавиджу її всім серцем.
З цим я погодився, тому наважився підтакнути.
Вона схопила мене за руку й пролила останній за вечір келих прямо мені на сорочку.
— Наступного року! — вигукнула вона. — Наступного року ми їм покажемо, хто тут хазяїн! Обіцяй мені, що дві тисячі чотирнадцятого ця труба заткнеться назавжди, Алдене.
Я пообіцяв спробувати, а що було робити? Пол Массімо міг дістати в своєму Род-Айленді все, що завгодно, а хто ж допоможе мені? Дід Андерсен, який тримає невеличку крамницю «Вишнева блоха» поруч із магазином дешевих кросівок?
Я все одно пішов до нього наступного дня й пояснив, що сталося. Він вислухав і навіть не взяв мене на сміх, хоча я бачив, що його губи пару разів смикнулися. Еге ж, кумедні справи (принаймні, я так вважав до минулої ночі), але які тут жарти, коли Голлі Маккозланд дихає тобі в потилицю.
— Так, я розумію, чого твоїй мамці дах зірвало, — сказав Дід. — Вона завжди лютилася, наче фурія, коли хтось брав над нею гору. Однак, Алдене, заради всього святого, це ж просто феєрверки. Вона все збагне, коли протверезіє.
— Не думаю, — відказав я, але не став пояснювать, що Ма тепер рідко вихмеляється, просто переходить з одного стану в інший: спочатку «під мухою», потім «до поросячого виску», а далі — сон і похмілля, і так день у день. Хоча чим я кращій?
— Розумієте, справа не у феєрверках, а в трубі. Якби наступного Четвертого липня Ма вдалося заткнути ту срану трубу, то вона би заспокоїлась, — пояснив я.
— Ну, в цьому я тобі не допоможу, — відповів Дід. — Звісно, можна роздобути більші й кращі феєрверки, але я не стану їх везти аж сюди. По-перше, у мене можуть забрати дозвіл на торгівлю. А по-друге, я не хочу, аби хтось покалічився. Запуск салютів на п’яну голову — запорука нещасного випадку. Але якщо ти такий упертий, то тобі варто проїхатися до Індіанського острова й знайти одного чоловіка. Здоровенний представник племені пенобскот на ім’я Говард Ґамаш. Найбільший індіанець штату Мейн, чорт забирай, якщо не найбільший у світі. Їздить на мотоциклі «Харлі-Девідсон», а на щоках набите тату у вигляді пір’їн. У нього, як кажуть, є зв’язки.
Нарешті, зв’язки! Саме те, що треба! Я подякував Діду, записав ім’я Говарда Ґамаша у своєму блокноті й наступного квітня подався до округу Пенобскот із п’ятьма сотнями баксів у бардачку своєї вантажівки.
Я натрапив на містера Ґамаша в барі готелю «Врожай», що в центрі міста, і цей індіанець був дійсно таким велетенським, як його описував Дід, — десь шість футів вісім дюймів заввишки, а вагою фунтів у триста п’ятдесят. Він вислухав моє гірке зізнання, а коли я пригостив його жбаном пива (який він уграв хвилин за десять), то мовив:
— Ну, містере Маккозланд, давайте-но ми з вами прогуляємося до мого вігваму, де обговоримо це питання більш детально.
Він усівся на «Харлі Софттейл» — величезний байк, але під ним ця тачка виглядала, наче маленький велосипедик, на яких клоуни ганяють у цирку. Гепа звисала з сидіння аж по самі кофри. Його вігвам виявився гарненьким маленьким ранчо на два поверхи, а на задньому подвір’ї був басейн для цілої зграї дітлахів.
Ні, Ардель, байк і басейн не відіграють ніякої ролі в цій історії, але дай мені розповісти по-своєму, бо я взагалі кину розказувать. Це цікаві подробиці. Там у підвалі навіть був кінотеатр. До біса гарний будинок.
Феєрверки стояли в гаражі, у дерев’яних ящиках під брезентом. Він показав мені кілька розкішних штукенцій. «Якщо вас піймають на гарячому, — зауважив він, — то ви ніколи не чули про Говарда Ґамаша, по руках?»
Я сказав, що по руках, бо він справляв враження чесного хлопця, який мене не надурить (принаймні не на багато), тож я спитав, чого можна накупити на п’ятсот баксів. Здебільшого мені тоді дісталися «торти» — ракетні установки з оберемком римських свічок. Підпалюєш ґніт, і вони злітають цілими дюжинами. Три «торти» називалися «Піро-мавпи», ще два — «Декларація незалежності», один «Психо-діл», який вибухав величезними яскравими квітами, і ще дещо. Я до цього потім дійду.
— Гадаєш, із цими феєрверками ми переплюнемо тих даґо? — спитав я.
— Ще б пак! Тільки з огляду на мою національність, я, наприклад, надаю перевагу терміну «американський індіанець», а не «червоношкірий» чи «Том Томагавк». Тому мені не до вподоби лайливі вирази, такі як: даґо, жабоїд, жид або ніґер. Ми всі американці, рівні у своїх правах і обов’язках, тож не треба нікого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярмарок нічних жахіть», після закриття браузера.