Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

відбудеться вже сьогодні?

І чи справді зміниться бодай щось, коли зачекати?

Під шалене калатання серця вона написала:

«Я гадала, ніби Яснина підопічна у мене в руках, але та дівуля загнала мене на слизьке. Я почуваюся зле. Але пришлю замість себе помічницю».

«Тин, знову? — вивів телестиль. — Після того, що трапилося із Сай? Так чи інак, а я сумніваюся, що їм сподобається перспектива зустрітися з помічницею».

«У них немає вибору», — відповіла Шаллан.

Їй, певне, було б до снаги Випрясти собі зі Світла зовнішність, як у Тин, але дівчина була не певна, чи готова вона до такого. Навіть удавати когось вигаданого досить складно — а тут ще й конкретну особу? Її неминуче викрили б.

«Я дізнаюся», — надійшло повідомлення.

Шаллан чекала. В далекому Ташикку її зв’язкови́й мав саме налаштовувати інший телестиль, щоб виступити посередником між нею та Примарокровними. Ну а вона тим часом перевірила сферу, яку принесла з ванної кімнати.

Світла в ній трохи поменшало. Щоб забезпечувати Світлопрядіння, їй доведеться носити при собі запас заряджених сфер.

Телестиль знову заходився писати:

«Вони згодні. Від вас можна швидко прибути до військового табору Себаріала?»

«Гадаю, так, — відповіла Шаллан. — А чому саме туди?»

«Він один із небагатьох, де брами відчинені цілу ніч, — пояснив зв’язковий. — Вони зустрінуться з Вашою помічницею в одному з дохідних будинків. Я накреслю Вам мапу. Нехай вона буде на місці, коли Салас-місяць стане в зеніті. Щасти Вам».

Далі надійшов рисунок, який показував, де саме мала відбутися зустріч. Коли Салас стане в зеніті? У неї двадцять п’ять хвилин, а вона зовсім не знає табору! Шаллан схопилася на ноги, а відтак застигла. Вона не могла прийти туди у вбранні світлоокої. Дівчина кинулася до скрині Тин і стала гарячково ритися в одязі.

За кілька митей по тому вона стояла перед дзеркалом, убрана в широкі коричневі штани, білу сорочку на ґудзиках і тоненьку рукавичку на захищеній руці, у якій почувалася, наче гола. Штани — ще пів біди: у неї на батьківщині темноокі жінки надягали їх, працюючи на плантації, хоча світлоокої в такому одязі вона ніколи не бачила. А от рукавичка…

Шаллан затремтіла, зауваживши, що її фальшиве обличчя залила барва сорому. Ніс також ворушився, коли дівчина морщила власний. Це було добре, хоча вона й сподівалася, що зможе приховати збентеження.

Шаллан надягла один із білих сюртуків, які належали Тин. Цупка одежина сягнула їй аж до халяв, і дівчина підперезалася на талії міцним вепрмантиновим ременем, щоб спереду сюртук був переважно закритий — як-от носила колись сама аферистка. А наостанок замінила сфери в капшуку на заряджені — зі світильників у кімнаті — й поклала той до кишені.

А от ґандж на носі не переставав її непокоїти. «Треба затінити обличчя», — спало на думку, й Шаллан, знову кинувшись до скрині, розшукала Блутів білий капелюх — той, що з підігнутими вгору боковими крисами. Залишалося сподіватися, що їй він пасуватиме більше, ніж колишньому власникові.

Вона надягла його й, підійшовши до дзеркала, зосталася задоволена тим, як той затінив їй лице. Вигляд у капелюсі вона мала дещо дурнуватий, проте в неї було відчуття, що не кращий і весь її стрій: рукавичка? штани? Сюртук надавав імпозантності Тин, указуючи на досвід, стильність і смак, проте Шаллан, надягнувши його, була наче ряджена. Крізь облуду прозирала перелякана дівчинка із я-кеведської глушини.

«Влада — це ілюзія сприйняття, — згадала вона Яснині слова. — Дмухни — і розвіється. Просто химера! Я здатна створити для них цю ілюзію — тож зможеш і ти».

Шаллан випросталася, поправила капелюха й, зайшовши до спальні, розпихала по кишенях деякі речі — зокрема й мапу маршруту — а відтак підійшла до вікна і відчинила його. На щастя, її кімнати були на першому поверсі.

— Що ж, гайда, — шепнула вона до Фрактала.

І вийшла у ніч.

 

43. Примарокровні

 

Таким чином, заворушення в Реввській топархії стихли, коли переслідування незгодних у суспільстві припинилося, й Налан’Елін зрештою поклав собі прийняти Неболамів, які назвали його своїм покровителем іще тоді, коли він попервах категорично відкидав їхні претензії і на догоду власним інтересам відмовлявся миритися з тим, що вважав гонитвою за марнославством та виявом непокори; він пристав на таке покровительство останнім із Вісників. «Слова Променистого ордену», розділ 5, с. 17

 

Попри пізню годину, в таборі кипіла робота. Шаллан не здивувалася: за час перебування в Харбранті вона засвоїла, що не всі сприймають прихід ночі як підставу припиняти працю. На тутешніх вулицях було майже так само людно, як і тоді, коли вона вперше сюди прибула.

І майже ніхто не звертав на неї уваги.

Дівчина вперше відчула себе непомітною. Бо навіть у Харбранті на неї позиркували — зауважували, розглядали. Одні подумували пограбувати її, інші — скористатися з її безпорадності. Молода світлоока без належного супроводу впадала в око й, бува, становила собою вдалу нагоду. Але темноволоса й кароока вона з тим самим успіхом могла б стати невидимою. От і чудово!

Шаллан усміхнулася, ховаючи руки до кишень сюртука: рукавичка на захищеній лівиці так само бентежила дівчину, хоча ніхто на це навіть не глянув.

Вона дійшла до перехрестя. З одного боку поблимував смолоскипами й олійними ліхтарями військовий табір — базар — досить жвавий, щоб відбивати охоту користуватися сферосвітильниками. Шаллан рушила в тому напрямку: на вулицях, де більше перехожих, їй буде безпечніше. Її пальці намацали в кишені пожмаканий папірець, і вона — спинившись зачекати, доки якась гамірна компанія розступиться перед нею — витягла мапу маршруту.

На позір розібратися в тому рисунку було легко: аби тільки зорієнтуватися, де вона є. Трішки почекавши, дівчина зрештою збагнула, що компанія попереду не дасть їй дорогу: Шаллан очікувала, що її сприйматимуть як світлооку. Тож вона обійшла тих людей, хитаючи головою з власної дурості.

Те саме було й далі: їй доводилося протискатися між тілами, а інші перехожі штовхали її. Базаром неначе текли, розминаючись, дві ріки люду. З кожного боку тяглися ятки, а посередині розносили їжу торгівці з лотка. Подекуди між будинками, які стояли через вулицю — на відстані всього кроків із десяти — навіть понатягували матер’яні навіси.

Словом, нуртівна, галаслива, безладна тиснява — яка припала дівчині до вподоби. Шаллан відчула, що їй кортить зупинитися і намалювати людей, яких вона проминає. Кожного з них — і тих, хто торгувався, і тих, хто просто йшов із другом і жував перекуску — по вінця сповнювала життєвість. І чому в Харбранті вона не виходила в місто частіше?

Дівчина затрималася, щоб із широкою усмішкою повитріщатися на вертепний театр і ляльковода. А пройшовши далі, побачила гердазійця, що пускав у повітря омахи полум’я за допомогою іскровикрешувача і якоїсь маслянистої рідини. От би на хвильку спинитися й накидати портрет цього штукаря…

Але ні. Вона тут у справах. Частина її єства вочевидь не хотіла прямувати на зустріч і підсвідомо намагалася відвернути увагу на інше. Шаллан чимраз чіткіше усвідомлювала цей захисний механізм. Вона залучала й потребувала його, але не могла дозволити, щоб цей психологічний захист керував її життям.

Проте коло візка торгівки глазурованими фруктами вона таки зупинилася. Жінка наштрикувала плоди — на