Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— О, так. Я вірю у святий егоїзм! У безсердечність! Вірю в брехню! У зашкарублість людських душ!

— Саме цього я боявся. Та й чого іншого можна од вас чекати…

— Це ще не все, — спокійно вів далі Керн. — Я вірю ще й у людську доброту, в справжню товариськість, вірю в любов і готовність допомогти один одному! Я все це спізнав. Можливо, навіть ліпше, ніж хтось, кому живеться краще.

Суддя підвівся й, незграбно обминаючи своє крісло, підійшов до Керна.

— Приємно чути од вас такі речі, — пробурмотів він. — Коли б тільки знати, чим вам допомогти!

— Нічим не можна, — відповів Керн. — Тепер і я вже знаю закони, а один мій приятель — той прямо-таки фахівець у цій галузі. Відсилайте мене до в’язниці.

— Я вас передам до камери попереднього ув’язнення, а вашу справу — до вищого суду.

— Якщо це полегшить вирок, що ж — будь ласка. Якщо це лише затягне процедуру, то я краще волів би до в’язниці.

— Це триватиме не довше, я подбаю про все.

Суддя вийняв із кишені величезний гаман.

— На жаль, лишається тільки ця примітивна форма допомоги, — трохи повагавшись, сказав він і дістав з гамана згорнуту вчетверо банкноту. — Мені дуже прикро, що не можу для вас нічого іншого зробити…

— Це єдине, що нам справді допомагає, — відповів Керн, беручи гроші. І водночас подумав: «Ого, двадцять франків! Яке щастя! їх вистачить Рут, щоб дістатися до кордону!»

Написати їй Керн не наважився. Адже через лист виявилося б, що вона вже давненько живе у Швейцарії, і її могли б засудити. А так ще лишається надія на звичайне виселення; або, коли пощастить, просто випустять з лікарні без будь-яких причіпок.

Першого вечора він був пригнічений, нервував і довго не міг заснути. Йому весь час ввижалася Рут на ліжку в гарячці. Потім приснилося, ніби її вже ховають, і він знову прокинувся, охоплений жахом. Сів на нарах і довго так просидів, обнявши руками коліна. Бадьорився, хотів не піддаватись, але відчував, що не сила. «Це тому, що зараз ніч, — думав він, — ніч і нічні страхи; удень страхи не виходять за рамки можливого, їх можна осягнути розумом, а страхи нічні — нічим не обмежені».

Він устав і почав ходити по тісній камері. Дихав повільно і глибоко. Потім скинув піджак і став робити гімнастику. «Не можна розпускати нерви, бо тоді я пропав, — думав він. — Здоров’я — головне!» Присів раз, удруге, зробив кілька поворотів у талії, і поступово йому вдалося зосередити свою увагу на вправах. Потім пригадався вечір у віденському поліційному відділку й той студент, що навчав його боксу. Обличчя Керна скривилося в усмішку. «Якби не той студент, я напевно не зумів би вчора так дати відсіч Аммерсо-ві, — подумав він. — Той студент і, звичайно, якби не Штайнер. І якби не все оце суворе життя останніх років. Нічого, хай воно мене загартовує, аби не задушило. Я буду оборонятись». Він став вільніше, гойднувся на пружних, напівзігнутих ногах, замахнувся і, подавшись усім тілом, послав у темряву довгий прямий удар кулаком: правою, лівою, потім навпереміну кілька аперкотів, та все швидше, частіше — і раптом у темряві, наче привид, замаячіла біла цапина борідка Аммерса з хворою печінкою: заняття набуло живого змісту. Тепер він бив свого ворога короткими прямими ударами, і навідліг у підборіддя, і у вуха, двічі стусонув хуком у саме серце, а на додачу ще й вдарив у сонячне сплетіння і ніби справді виразно почув, як Аммерс, застогнавши, гепнувся на підлогу. Але Кернові й цього було замало. Він підіймав Аммерса знову і знову збивав його з ніг; задихаючись від збудження, методично лупцював тінь свого ворога, а наприкінці, як особливий делікатес, дав йому на закуску кілька штурханів у печінку…

Непомітно настав ранок, а Керн так знесилився, що впав на нари і вмить заснув, подолавши всі страхи ночі.

Через два дні до камери завітав доктор Беєр. Керн аж підскочив.

— Ну, якій там?

— Нічого, тобто, я хотів сказати, нормально.

Керн зітхнув з полегкістю.

— А звідки ви дізналися, що я тут?

— Дуже просто. Ви більше не прийшли до мене. Отже, ви, очевидно, тут.

— Логічно. А вона знає про це?

— Знає. Коли ви вчора не з’явилися в образі Прометея, вона цілу бучу зняла, щоб викликати мене. І вже через годину ми знали, що сталося. Доч речі, з тими сірниками — це була не дуже розумна витівка…

— Так, ваша правда. Часом людині здається, що її вже ніхто не перехитрує; отоді вона, звичайно, і чинить дурниці. Поки що мене засудили на два тижні. Певно, я вийду звідси через дванадцять днів. Вона видужає до того часу?

— Ні. Принаймні не настільки, щоб могла вирушати в дорогу. Я гадаю, ми потримаємо її в лікарні стільки, скільки буде потрібно.

— Звичайно! — Керн замислився. — Тоді мені доведеться чекати на неї у Женеві. Та я ж і так не можу взяти її з собою. Адже мене віишлють під вартою.

Беєр вийняв з кишені листа.

— Нате! Я вам тут дещо приніс.

Керн мерщій схопив листа, але потім сховав його собі в кишеню.

— Можете спокійно читати зараз, — мовив Беєр. — Я не поспішаю.

— Ні, я прочитаю потім.

— Ну, тоді я зараз піду до лікарні. Хочу розповісти їй, що бачився з вами. Будете щось передавати? — Беєр дістав з кишені пальта авторучку й папір. — Я приніс вам усе необхідне.

— Спасибі. Велике вам спасибі! — Керн похапцем написав записку: мовляв, йому тут добре, і хай тільки Рут скоріше видужує. Якщо його вишлють раніше, він чекатиме її в Женеві. Щодня опівдні перед поштамтом. Беєр їй ще розповість усе детально.

Він поклав туди ще й двадцятифранкову банкноту, одержану від судді, і заклеїв конверт.

— Ось, будь ласка.

— А ви не хочете спершу прочитати її листа? — спитав Беєр.

— Ні. Поки що ні. Не хочу поспішати. Мені ж бо ще цілий день нема чого робити.

Беєр трохи здивовано поглянув на нього, потім сховав листа.

— Ну, гаразд. Через кілька днів я ще зайду до вас.

— Напевне?

Беєр усміхнувся.

— А чому ж ні?

— Та правда. Адже тепер усе гаразд. Принаймні в тому розумінні, що за ці дванадцять днів нічого не трапиться. Ніяких несподіванок. Власне, це тільки й заспокоює.

Керн узяв у руки листа Рут, коли Беєр уже