Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Він поклав листа на край нар. Потім зайнявся своїми вправами. Знову збив з ніг Аммерса і завдав йому цього разу ще й два заборонених удари в нирки.

— Тепер ми не здамося! — пробурмотів він, поглядаючи на листа, і майстерним свінгом так затопив Аммерсу в його цапину борідку, що той знову покотився на підлогу. А далі сів перепочити і все розмовляв з листом.

Тільки надвечір, коли вже почало сутеніти, Керн розкрив конверт і прочитав перші рядки. Щогодини він прочитував по кілька рядочків і аж пізно ввечері дійшов до підпису. Він уявив собі турботи Рут, її страх, її любов і її мужність — і знову скочив на ноги й почав гамселити Аммерса. Щоправда, не надто чесно додержуючи всіх правил боксу: Аммерс діставав ляпаси й удари ногою, а на закуску Керн іще й вирвав йому білу цапину борідку.

Штайнер спакував свої речі. Він збирався до Франції. В Австрії стало небезпечно жити, бо приєднання до Німеччини було вже лише питанням часу. До того ж і Пратер, і підприємство директора Потцло-ха готувалися до довгої зимової сплячки.

Потцлох потиснув Штайнерові руку.

— Ми, мандрівні люди, звикли до прощань. Колись та зустрінемося знову.

— Авжеж.

— Ну, з Богом. — Потцлох поправив рукою пенсне. — Щасливо вам перезимувати. Я не люблю прощальних сцен…

— Я теж, — відповів Штайнер.

— А знаєте, — Потцлох примружив очі, — це все справа звички, до всього звикаєш. Коли так багато приймаєш і знову відпускаєш людей, як оце я, зрештою звикаєш до всього. Так, наче переходиш від тиру до каруселі.

— Прекрасний образ! Від тиру до каруселі — а звідти знову до тиру! За такий образ вас полюбити можна!

Потішений компліментом, Потцлох усміхнувся.

— Між нами кажучи, Штайнере, ви знаєте, що в житті найстрашніше? Скажу вам по секрету: те, що згодом все стає справою звич-. ки. — Він знову почепив пенсне на перенісся. — Навіть так звані екстази!

— Навіть війна, — докинув Штайнер. — Навіть біль! І навіть сама смерть! Я знаю чоловіка, у якого за десять років померло чотири дружини. Тепер у нього п’ята. І та вже чахне. І що ж ви думаєте — він уже спокійно оглядається, шукаючи шосту. Все справа звички! Тільки до власної смерті не звикнеш.

Потцлох махнув самими пальцями руки.

— Про смерть ніхто ніколи не думає серйозно, Штайнере, навіть на війні. Інакше воєн не було б зовсім. Кожен завжди вірить, що смерть мине саме його. Адже так?

Схиливши набік голову, він поглянув на Штайнера. Той, посміхаючись, кивнув. Потцлох іще раз потиснув йому руку.

— Ну, прощавайте! Мені ще треба збігати до тиру, доглянути, щоб добре спакували сервіз.

— Прощавайте! А я тоді скочу ще раз до каруселі.

Потцлох усміхнувся й подався геть.

Штайнер попрямував до свого вагона. Під ногами шелестіло сухе листя. Над парком стояла мовчазна й невблаганна ніч. Від тиру долинав стукіт молотків. Піддахом напіврозібраної каруселі гойдалося кілька електричних лампочок.

Штайнер ішов попрощатися з Ліло. Вона лишалась у Відні. її документи й дозвіл працювати були дійсні лише для Австрії. Та вона б не поїхала з ним, навіть коли б і могла. їх ненадовго звела доля, просто зігнали докупи вітер і час — це розуміли вони обоє.

Ліло стояла у вагончику, накриваючи на. стіл. Коли ввійшов Штайнер, вона обернулась.

— Тобі принесли листа, — сказала вона.

Штайнер узяв конверт і глянув на поштову марку.

— Зі Швейцарії. Певно, від нашого «синка». — Від розірвав конверт і став читати. — Руту лікарні, — озвався згодом.

— Що з нею? — спитала Ліло.

— Запалення легенів. Але, очевидно, не в тяжкій формі. Вони в Муртені. Вечорами «синок» сигналізує їй перед лікарнею запаленими сірниками. Може, я ще стрінуся з ним, коли проходитиму Швейцарію.

Штайнер сховав листа в нагрудну кишеньку.

— Треба сподіватися, що «синок» придумає, як їм зустрітися знову.

— Придумає, — мовила Ліло. — Він уже багато чого навчився.

— Воно-то так, а все ж…

Штайнер хотів був пояснити Ліло, як важко буде Кернові, якщо Рут відвезуть просто з лікарні на кордон. Та потім подумав про те, що вони з Ліло сьогодні ввечері бачаться востаннє, тому краще не говорити про молодят, які не збираються розлучатись, а прагнуть бути разом.

Він підійшов до віконечка й виглянув у парк. На освітленому карбідними ліхтарями майданчику робітники запаковували в сірі мішки карусельних лебедів, коней, жирафів. Фігури тварин лежали й стояли всюди, розкидані на землі, наче нагла бомба розметала їхнє спільне райське життя. В одній знятій гондолі сиділи два робітники й пили пиво просто з пляшок. Свої піджаки й картузи вони почіпляли на роги білого оленя, що ніби рвонувся тікати, та так і завмер із широко розставленими ногами, прихилений до якогось ящика.

— Ну, йди сюди, — покликала з-за спини Ліло, — вечеря готова. Я спекла тобі пирогів.

Штайнер обернувся й обняв її за плечі.

— Вечеря… Пироги… — мовив він. — Для нас, бурлаків бездомних, отак повечеряти разом — це вже зовсім як рідний дім, правда?

— Є й ще дещо. Але це тобі невідоме. — Вона помовчала хвилинку. — Тобі це невідоме, бо ти не вмієш плакати й не знаєш, як сумують удвох.

— Правда, цього я не знаю, — відказав Штайнер. — Ми не часто сумували, Ліло.

— Ні. Ти ні. Ти завжди або несамовитий, або байдужий, то смієшся, то виказуєш те, що в чоловіків зветься мужністю. Це все не те.

— А що ж, Ліло?

— Страх віддатися на волю своїх почуттів. Страх перед сльозами. Боязнь того, що ти не справжній чоловік і що тобі бракує мужності. Чого ти чекаєш?

— Я сам не знаю. Та й не хочу знати.

Ліло уважно поглянула йому в очі.

— Ходімо вечеряти, — мовила потім. — Я дам тобі в дорогу хліба й солі, за руським звичаєм, і благословлю тебе, ти мій кип’ячу, — може, і з цього будеш сміятися?

— Ні.

Вона поставила на стіл миску з пирогами.

— Сядь коло мене, Ліло.

Вона похитала головою.

— Сьогодні ти їстимеш сам. Я буду тобі прислуговувати, подаватиму страви. Це ж твоя остання вечеря в мене.

Вона не сіла, а все подавала йому стоячи — то пирогів, то хліба, то м’яса чи огірків. Мовчки дивилась, як він їсть, і готувала йому чай. Струнка й гнучка, вона спритно рухалася, широко ступаючи в тісному вагончику, немов пантера, ідо звикла до тісної клітки. Її тонкі бронзові руки різали на шматочки м’ясо, а лице зберігало зібраний, загадковий вираз, і Штайнеру на мить здалося, що перед