Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

печами розпалюється з дров. Але потім їх більше не витрачають - хіба що тоді, коли основне паливо треба розпалити дуже швидко. Річ у тому, що після витоплювання лою зморщені, хрусткі залишки, які називають вишкварками, містять у собі ще чимало жиру. Ось цими вишкварками й живлять вогонь під казанами. Як опасистий мученик на вогнищі або як мізантроп, що сам себе з’їдає, так і кит, один раз підпалений, далі вже сам постачає для себе паливо й шквариться на вогні з власного тіла. Якби ж то він поглинав і власний дим! Бо той дим страшенно задушливий, а не вдихати його неможливо - навіть більше, якийсь час доводиться жити в тому димі. А сморід його невимовний, якийсь індуський, такий, як висить, певне, поблизу поховальних вогнищ в Індії. Той дим тхне так, як тхнутимуть на страшному суді ті, хто опиниться ліворуч. І це ще один доказ існування пекла.

До півночі робота вже кипіла. Ми відчепили від корабля непотрібне падло й підняли вітрило; вітер посвіжішав, а грізний океан огорнула густа пітьма. Але ту пітьму злизували буйні язики полум’я, що час від часу виривалися з чорних, закурених димових отворів, освітлюючи кожну снасть угорі, на щоглах, неначе знаменитим «грецьким вогнем». Полум’яне судно летіло вперед, ніби віддане в жертву задля здійснення якогось мстивого задуму. Отак летіли на турецький флот, щоб посіяти в ньому пожежі, навантажені смолою та сіркою бриги відважного гідріота Канаріса, 147 темної ночі випливши з гаваней і розгорнувши замість вітрил омахи полум’я.

Ляда, знята з салотопні, лежала перед нею, наче широка плита, і на ній стояли, схожі на тіні з Тартару, погани-гарпунники: вони завжди бувають на китобійних кораблях за кочегарів. Довжелезними вилами вони вкидали в розжарені казани цілі купи сала, що люто шкварчало, або ворушили в топках вогонь, аж поки з дверцят починали скакати вогняні змії, що закручувалися, немов тяглися спіймати їх за ноги. Дим відкочувався чорними клубами. Судно гойдалося на хвилях, і в такт із ним плескався киплячий лій у казанах, наче він так і рвався вихлюпнутись в обличчя людям. Навпроти топок, за широкою дерев’яною плитою ляди, був брашпиль. На суднах він править ніби за канапу. На ньому сиділи вільні в ту хвилину від роботи вахтові і вдивлялися в червоний жар топок, аж поки їм починало пекти в очах. Їхні засмаглі обличчя, тепер від сажі й поту ще темніші, їхні скошлані бороди і яскравий варварський блиск білих зубів - усе це химерно мінилося в палахкотливому світлі з топок. Вони оповідали один одному свої нечестиві пригоди, веселими словами змальовували всякі страхіття, і дикунський регіт бухав угору, наче полум’я з печей; а гарпунники перед ними знов і знов вимахували величезними вилами та черпаками, а вітер завивав, а море гнало хвилі, а корабель стогнав і гойдався, і все ж неухильно ніс своє червоне пекло вперед і вперед у чорну пащеку ночі, і злісно скреготів білими зубами, і зневажливо плювався на всі боки. Цей навантажений вогнем невтримний «Пеквод», зі своєю дикунською командою, цей «Пеквод», що спалював трупа й пірнав у чорну темряву, був неначе матеріальним втіленням божевільної душі свого капітана.

Так здавалося мені, коли я стояв за стерном і годину за годиною спрямовував біг цього вогняного корабля по морю. Сам у той час огорнений темрявою, я тим краще бачив червону примарність і безумство інших. Безнастанне вдивляння в оті пекельні постаті, що танцювали переді мною, врешті розбудило подібні видива й у моїй душі, як тільки я почав піддаватися незрозумілій сонливості, яка завжди нападала на мене за стерном опівночі.

Але тої ночі зі мною скоїлась особливо дивна (і досі незбагненна для мене) річ. Прокинувшись зі сну, в який я навстоячки запав на коротку хвильку, я зненацька з жахом відчув, що сталось непоправне. Румпель зі щелепної кістки вдарив мене в бік, яким я на нього спирався; у моїх вухах звучало тихе бриніння вітрил, що саме почали лопотіти на вітрі. Я відчував, що очі мої розплющені, але напівпритомно підніс до них руки й почав пальцями розтягувати повіки ще ширше. Та марно: я не бачив перед собою компаса, за яким мав правувати, хоч, здавалося, всього хвилину тому дивився на картушку, освітлену рівним світлом нактоузної лампи. Я не бачив попереду нічого, крім вугільно-чорного мороку, раз по раз освітлюваного примарно-червоними спалахами. І над усім панувало почуття, ніби та швидка, стрімка річ, на якій я стою, не стільки прямує до якогось порту попереду, скільки втікає геть від усіх портів за кормою. Мене опанувало якесь сторопіння й заціпеніння, схоже на смерть. Я конвульсивно вхопився за румпель, і в мене майнула божевільна думка, що той румпель не знати як - може, якимись чарами - перевернувся задом наперед. «Господи! Що це зі мною робиться? - подумав я.- Ну звісно! Це ж я, заснувши на мить, сам повернувся на пів-оберта й стою обличчям до корми, а спиною до носа й до компаса». Я вмить став так, як слід, і ледве встиг перешкодити кораблеві повернутися бортом до вітру й, дуже ймовірно, перекинутись. Яке ж радісне й сповнене вдячності було це звільнення від моторошної нічної галюцинації і від фатальної можливості перевернутися кілем догори!

Не задивляйся в обличчя вогню, о людино! Ніколи не поринай у сновиддя, якщо твоя рука тримає стерно! Не повертайся спиною до компаса, сприймай перший найменший поштовх румпеля, не вір штучному вогневі, коли його сяйво примарно червонить усе довкола. Завтра, коли засяє природне світило - сонце,- небо знов буде ясне, і тих, хто витріщався, мов чорти, в язикасте полум’я, ранок покаже тобі в зовсім інакшій чи принаймні лагіднішій подобі. Осяйне, золоте, радісне сонце - то єдино правдива лампа, а всі інші - брехливі!

А проте й сонце не ховає від нас ні Сумних боліт у Вірджінії, ні проклятої римської Кампаньї, ні безмежної Сахари, ні всіх мільйонів миль пустелі та скорботи, які є у світі. Сонце не ховає від нас океану, який є темною стороною нашої планети і який займає дві третини її. А отже, той із смертних людей, хто має в душі більше радості, ніж скорботи, не може бути щирим. Він або ж нещирий, або ж недотепний. Те саме і з книжками. Найщиріший із людей був отой Страдник, що в книзі пророка Ісайї, а найщиріша з усіх книжок - Соломонова. Екклезіаст