Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Доклавши надлюдських зусиль, — вони здалися йому надлюдськими, — він спромігся трохи підвести голову. Поряд із хірургічним столом побачив іще один стіл. Круглий столик на одній ніжці, накритий зеленим сукном, на якому мерехтіла цятка світла, утворена іншим прожектором.

За тим столиком троє людей грали в карти.

Усі в паперових масках, усі у світло-зелених халатах.

Розгубленість і паніка хвилями накочувалися на нього. Волокін зрозумів, що хірурги просто чекали, коли він прийде до тями. Щоб він був при свідомості, коли вони оперуватимуть його без наркозу — щоб йому було боляче.

У цю мить один із чоловіків підвів очі над картами. Він подивився на Волокіна. З-під паперових масок у всіх трьох вибивалося сиве волосся. Троє дідів. Троє хірургів. Порочних і божевільних.

Лікар промурмотів голосом, у якому німецький акцент змішувався з іспанським:

— Наш друг приходить до тями.

Волокін схилив голову на стіл. Світло. Музика. Тепло від лампи. Холод від металу. Кошмар. Незабаром його перетворять на ковбасну начинку три нацистські хірурги, що вийшли зі своїх південноамериканських могил. А хоровий спів усе лунав і лунав, долітаючи до нього тепер звідусіль. Без агресії, без акценту. Наче хвилі прибою, що повільно виносили його на берег із теплого моря.

Скреготіння відсунутого стільця.

Волокін відзначав собі найменшу деталь.

Один із чоловіків звівся на ноги.

Шарудіння паперу.

Човгання паперових бахилів.

Обличчя, напівсховане за маскою, з’явилося в його полі зору. Зморшки, що злиплися навколо очей. Сіра, пергаментна шкіра. Цей ескулап не міг перетворитися на порох, він уже був порохом. Волокін подумав про Марка, про Сендмена,[101] який бився зі Спайдерменом.

— «Хор пілігримів» з опери «Тангейзер», — прошепотів чоловік. — Чи хтось колись написав прекраснішу музику?

Він повільно відбивав ритм блискучим скальпелем під носом у Волокіна. Наспівував слова по-німецькому. Волокін не міг у це повірити. Він перебував у самому осередді жахливої і карикатурної комедії. Легендарного й моторошного союзу між нацистською жорстокістю й німецькою музикою.

— Beglückt darf nun dich, о Heimat, ich schauen, und grüben froh deine üblichen Auen… — наспівував старий хрипким голосом. — Ти знаєш, що це означає?

Волокін не відповів. Язик у нього розпух і був сухий, наче галета. Він зрозумів тепер, що перебуває під анестезією. Або йому вкололи якусь іншу речовину, що паралізує тіло. Він помре тут, у руках лікарів-збоченців. Та, можливо, йому не доведеться терпіти біль…

— «О моя батьківщино, нарешті мої щасливі очі змогли побачити тебе», — промурмотів хірург. — Ці слова сповнені невимовної туги… Слова, які так палко промовляють до нас, вічних вигнанців…

Волокін відзначив, що йдеться про твір Ваґнера, перекладений для дитячих голосів. Отже, це, мабуть, хор «Колонії Асунсьйон» співав десь в одній із сусідніх кімнат. Якщо це не запис. Музика, як йому здалося, звучала надто близько. Несподівано йому пригадалося свідчення Петера Гансена, чоловіка, якому вирізали вуха під акомпанемент хорового співу.

Ніби щоб підтвердити його найгірші побоювання, німець прошепотів над самим вухом:

— Мій батько був великим дослідником. Він багато працював у Бухенвальді, потім — у Заксенгаузені. Він працював над проблемою виживання. Він вивчав глибинні сили людини, які дають змогу їй чіплятися за існування. Він видаляв один за одним органи у піддослідних і здійснював хронометраж. Просто дивовижно, як люди, майже повністю випотрошені, примудряються жити, чіпляючись за свідомість і дико лементуючи…

Волокін відчув, як піт заливає йому обличчя.

Ще один голос пролунав у кімнаті, приглушений хірургічною маскою:

— Ти йдеш грати чи ні?

— Зараз іду.

Безумний ескулап показав на сусідній столик скальпелем.

— А ти знаєш, що наша гра має стосунок до тебе? Ти здогадуєшся про це?

Хрипкий голос старого змішався з голосами хору хлопчиків. Це голоси безтілесні. Голоси янголів. Голоси демонів.

— Мені треба йти. Бо інакше мої партнери махлюватимуть. Я знаю їх. Але повір мені, я знаю, як їх викрити.

Він пішов. Волокін пережив коротку мить полегкості. Потім його свідомість обпалили фрагменти розповіді Гансена. Про людей, що розважалися, примушуючи шведа вгадувати, які органи вони йому видалили. Чи не збираються вони вчинити так само з ним? Чи, може, вони видалятимуть йому один за одним всі органи доти, аж доки він помре, щоб визначити поріг його виживання?

— Ми граємо в покер, — урвав старий плин його думок. — Звичайна собі гра. Незвичайні в нас лише ставки…

Волокіну вчувся сміх, приглушений масками.

— Ти знаєш, на що ми граємо? На твої органи, мій хлопчику. Ми вже розіграли твою печінку, твої очі, твої статеві органи. Ти — наша ставка. І я хочу тобі сказати, що ти сьогодні нічого не виграєш. Зате ми спізнаємо неабияку втіху, коли діставатимемо з твого тіла свої виграші.

Волокін не хотів слухати. Огидні пояснення того психа. Дзвінкі голоси малих дияволят. Вони зробили мені анестезію або зробили якийсь подібний укол, і я не відчую нічого. Я не страждатиму… Але ця заспокійлива думка відразу була знищена іншою. Думкою, що його випотрошать, як кроля. Що його яйця викладуть на сталеву кювету. А його очі вкинуть у склянку. Але він нічого не відчує. Чутиме лише, як оці мерзенні голоси співають Ваґнера. Він хотів закричати, але страх, як і раніше, здавлював йому горло.

— Я все бачу.

— Нічого ти не бачиш.

Почулося шарудіння карт. Потім мовчанка. Принаймні за картярським столом. Бо голоси не змовкали: