Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Моаш раптом затнувся посеред чергової насмішки. Роздратоване бурмотіння мостонавідників змовкло. У розколині запала тиша.

А Каладін опинився в іншому місці.

Ось Туккс дає йому прочухана.

Ось зачувся Тіенів сміх.

Ось мати дражнить його, як завжди майстерно та дотепно.

Ось він на полі бою — в оточенні ворогів, зате в компанії друзів.

Ось він дослухається до насмішкуватого голосу батька, а той пояснює йому, що списом лише вбивають. Але, вбиваючи, не захистиш.

Ось він стоїть сам-один на дні глибокої розколини в землі, тримаючи списа, що належав убитому. Його пальці стискають мокру деревину, і звідкись здалеку долинає ледь чутний звук скрапуючої води.

Починаючи складне ката, Каладін крутнув списа вгору й відчув, як у ньому здіймається вал енергії. Тіло рухалося ніби саме собою, послідовно перебираючи позиції, у набутті яких він так часто вправлявся. Ратище танцювало в руках, наче було їхнім продовженням. Каладін вертів ним, вимахував навкруг себе, а те лягало то поперек шиї, то поверх руки, й уколи змінювались ударами. Хоча минули місяці, відколи він тримав у руках зброю, його м’язи знали, що треба робити. Здавалося, ніби це знав сам спис.

Зникла напруга, відступила злість, і його тіло вдоволено зітхнуло, хоча він не давав йому пощади. Знайоме відчуття. І бажане. Для цього він і народився на світ.

Каладінові часто казали, що він б’ється, як ніхто інший. Він відчув це того далекого дня, коли вперше взяв до рук палицю, хоча Тукксові поради допомогли йому відшліфувати свої здібності та спрямувати їх у потрібне русло. Б’ючись, Каладін не бував байдужим. Або відстороненим чи холодним. Він орудував зброєю, щоби зберегти життя своїх людей.

В усьому загоні не було новобранця, який би так хапав усе на льоту. Як тримати списа, як сходитися з суперником у двобої. Він практично не потребував пояснень. Це приголомшувало Туккса. Але чому? Адже нікого не дивує, що дитина від народження вміє дихати. Не спантеличує перший політ небесної мурени. То що ж неймовірного в тому, що, тільки-но взявши до рук ратище, Каладін Буреблагословенний уже вмів ним орудувати?

Він докручував списа в останніх обертах ката, забувши про прірву, мостонавідників і втому. На якусь мить залишився тільки він. Він і вітер. Каладін бився з ним, і той сміявся.

Він повернув списа у вихідне положення, тримаючи ратище в четвертинній позиції — вістря спрямоване донизу, а саме древко затиснуте під пахвою так, що його кінець піднявся над головою. Каладін глибоко вдихнув, тремтячи всім тілом.

«Ох, як же мені цього бракувало».

Він розплющив очі. Світло тріскучого смолоскипа падало на групу ошелешених мостонавідників, які стояли в сирому кам’яному проході, а на вкритих вологою схилах танцювали відблиски полум’я. Посеред спантеличеної мовчанки Моаш — який із роззявленим ротом витріщався на Каладіна — зронив жменю сфер. Ті булькнули в калюжу біля його ніг, яка освітилася зсередини, але ніхто з обслуги не помітив цього. Усі жерли очима командира, котрий усе ще стояв у бойовій стійці, напівприпавши до землі, а по його обличчю струменів піт.

Втямивши, що накоїв, Каладін закліпав очима. Коли Ґазові донесуть, що він тут грався зі списами… Раб випростався та пожбурив ратище на купу зброї.

— Вибач, — шепнув він спису, сам не знаючи чому. А тоді — голосніше — додав: — Ану до роботи! Не хочу, щоби нас тут застала ніч.

Мостонавідники позривалися з місць. У глибині кам’яного коридору він помітив Скелю й Тефта. Невже вони все бачили? Спаленівши, Каладін поспішив до них. Сил мовчки опустилася йому на плече.

— Каладіне, хлопчику мій, — шанобливо звернувся Тефт. — Це було…

— Безглуздо, — докінчив за нього Каладін. — Звичайнісіньке ката. Годиться, щоби розім’яти м’язи та відпрацювати основні уколи, випади та змахи. Форсу в ньому куди більше, ніж пуття.

— Але…

— Ні, я серйозно, — не став він слухати заперечень. — Лишень уяви собі людину, яка під час справжньої битви ось так вимахує списом навколо шиї. Та їй умить випустять кишки.

— Хлопчику мій, — не здавався Тефт. — Мені траплялося бачити ката. Але щоб таке — ні разочку. Те, як ти рухався… Твоя швидкість, твоя грація… А ще біля тебе носився якийсь спрен — звивався довкола ратища, поблискуючи приглушеним світлом. Вийшло гарно.

Скеля здригнувся:

— То ти помітив його?

— Звісно, — відказав той. — Зроду не бачив такого спрена. Запитай в інших — я звернув увагу, як декотрі з них тицяли пальцями.

Каладін, насупившись, кинув погляд на Сил, котра вмостилася в нього на плечі. Та гонористо сиділа, схрестивши ніжки й склавши ручки на колінах, і підкреслено не дивилася в його бік.

— Просто забавка та й годі, — гнув своє Каладін.

— Ні, — заперечив і собі Скеля. — Це аж ніяк не забавка. Можливо, тобі варто було би кинути виклик Сколкозбройному. Дивись і став би ясновельможним!

— Я не пнусь у світлоокі, — урвав його Каладін, може, різкіше, ніж слід було, бо двоє його співбесідників аж підскочили. — Крім того, — додав він, відводячи погляд, — колись я вже намагався. А куди зник Данні?

— Зажди, — втрутився рогоїд, — ти…

— Куди подівся Данні? — твердо запитав Каладін, наголошуючи на кожному слові. «Прародителю бур, — подумав він. — Треба тримати рота на замку».

Тефт і Скеля обмінялися поглядами, і старший із мостонавідників зробив вказівний жест:

— Там, за поворотом, ми знайшли кілька мертвих паршенді, тож вирішили, що ти захочеш про це дізнатися.

— Паршенді, — задумливо промовив Каладін. — Ходімо подивимось. А раптом знайдемо щось цінне?

Він ще ніколи не мародерствував над їхніми трупами: паршенді падали в прірви набагато рідше, ніж алеті.

— Можливо, — сказав рогоїд, який ішов попереду з запаленим смолоскипом, показуючи дорогу. — На них збереглася зброя — до речі, нічого така. І самоцвіти в бородах.

— Не кажучи вже про обладунки, — докинув Каладін.

Той похитав головою:

— Ні, обладунків нема.

— Скеле, я бачив їхні лати. Вони завжди в них ходять.

— Ну, так, але нам вони не підійдуть.

— Це ж чому? — не зрозумів Каладін.

— Ходімо, — рогоїд зробив закличний жест. — Краще один раз побачити…

Каладін знизав плечима. Вони звернули за ріг. Скеля взявся чухати підборіддя, заросле довгою рудою щетиною.

— Дурнувате волосся, — пробурчав він. — Ох, коли б уже знову