Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— На цих тілах кольори великого князя, — зауважив Скеля, коли Каладін підбирав пом’ятий сталевий шолом.

— Б’юсь об заклад, що це учасники тієї вилазки кількаденної давнини, яка так дорого обійшлась армії Садеаса, — відказав той.

— Ясновельможного Садеаса, — поправив Данні. А тоді зніяковіло похнюпився: — Вибачте, я не збирався вас поправляти. Просто я колись забував додавати титул. І господар лупцював мене щоразу, коли таке траплялося.

— Господар? — перепитав Тефт, піднімаючи з землі списа та зчищаючи з ратища мох.

— Я був підмайстром. Тобто до того, як… — Данні змовк і сховав очі.

Тефт мав рацію: мостонавідники не любили говорити про своє минуле. Так чи інак, а Данні добре зробив, що виправив його. Каладіна би покарали, почувши, як він ігнорує почесний титул світлоокого.

Каладін заховав шолома в мішок, тоді увігнав смолоскип у розколину між двома порослими мохом валунами й заходився допомагати іншим викладати трупи в ряд. Він не заохочував товаришів до розмови. Мертві заслуговували на хоч якусь пошану — якщо таке взагалі можливо, коли їх при цьому грабуєш.

Потому мостонавідники познімали з убитих обладунки: шкіряні жилети з лучників, нагрудники — з піхотинців. У цій партії попався й світлоокий у гарному вбранні під ще кращими латами. Інколи тіла загиблих світлооких діставали з проваль спеціальні команди, щоб, скориставшись Душезаклиначем, їх можна було перетворити на статуї. Трупи темнооких, якщо лише ті не були фантастичними багатіями, спалювали. А на рештки солдатів, котрі падали в прірви, ніхто не звертав уваги. Табірне начальство пояснювало, що розколини — це священні місця упокоєння, але правда полягала в тому, що зусилля та небезпека, пов’язані з підйомом тіл на поверхню, не вартували кінцевого результату.

Та якщо вони знайшли світлоокого, це означало, що в рідні виявилося замало грошей чи забагато байдужості, щоби послати людей по тіло. Його обличчя було спотворене до невпізнання, але знаки розрізнення вказували, що той належав до сьомого дану. Безземельний член почту якогось могутнішого офіцера.

Щойно і його лати опинилися в мостонавідників, як ті заходилися збирати кинджали та стягувати чоботи з кожного трупа підряд — чого-чого, а чобіт завжди не вистачало. Одяг залишили мертвим: от тільки познімали ремені й позрізали з сорочок чимало ґудзиків. Поки вони працювали, Каладін послав Тефта і Скелю оглянути околиці — перевірити, чи не видно поблизу інших тіл.

Щойно з обладунками, зброєю та взуттям було покінчено, надійшла черга найвідразливішої процедури — обшуку кишень і капшуків щодо сфер і ювелірних виробів. Таких трофеїв траплялося найменше, зате їхня цінність була найбільшою. Щоправда, жодного броама не знайшли, тож мостонавідникам не світила навіть сміховинна винагорода.

Доки його люди виконували це мерзенне завдання, Каладін помітив вістря списа, що стирчало з калюжі неподалік. Під час первинного прочісування місцевості він залишився непоміченим.

Каладін у задумі витягнув списа, струснув з нього воду та поніс до купи зі зброєю. Там він на хвильку загаявся, тримаючи ратище однією рукою, і краплі холодної вологи почали падати прямо на трофеї. Пальці пробігли по гладкій деревині. За вагою, пропорційністю та шліфовкою він безпомильно зауважив, що це добротна річ. Міцна, на совість зроблена, доглянута.

Він заплющив очі, пригадуючи дні, коли хлопчиком вправлявся з палицею.

У пам’яті сплили Тукксові слова, почуті ним багато років назад того погожого літнього дня, коли в Амарамовій армії він уперше взяв у руки зброю. «Передусім не можна залишатися байдужим, — зашепотів, здавалося, Тукксів голос. — Дехто розбалакує про те, що на полі битви не місце емоціям. Що ж, гадаю, зберігати самовладання — важливо. Але я ненавиджу відчуття, породжене спокійним, холоднокровним убивством. Я не раз помічав, що небайдужі б’ються завзятіше, настирливіше, краще. У цьому й полягає різниця між найманцями та справжніми солдатами. Відмінність між захистом батьківщини та загарбанням чужих земель.

Небайдужість не заважає в бою, але не можна дозволити їй до решти заволодіти тобою. Не намагайся вбити в собі почуття. Ти зненавидиш того, ким станеш».

Спис затремтів у Каладіновій руці, немов благаючи про змах, про оберт, про танець.

— І що ж ти збираєшся робити, ваше благороддя? — долинув чийсь голос. — Всадити цього списа самому собі в живіт?

Каладін звів погляд, шукаючи мовця очима. Ним виявився Моаш — усе ще один із найбільших огудників Каладіна, — котрий стояв біля веренви трупів. Де він почув про «благороддя»? Поспілкувався з Ґазом?

— Він видає себе за дезертира, — мовив той до Нарма, який працював поруч. — Розповідає, що був неабияким воякою, навіть командував загоном чи щось у такому дусі. Але Ґаз пояснив мені, що все це брехливі хвастощі. Його не запроторили б у мостонавідники, якби він і справді годився для строю.

Каладін опустив списа.

Моаш із недоброю посмішкою знову взявся до роботи. Проте інші немов уперше помітили Каладіна.

— Гляньте-но на нього, — сказав Сиґзіл. — Командир недороблений! Гадаєш, ти велике цабе? Не нам, грішним, рівня? Думаєш, удаючи, ніби ми твоє феодальне військо, ти зможеш щось змінити?

— Облиш його, — втрутився Дрегі, який саме проходив мимо, і відштовхнув Сиґзіла. — Він хоча б намагається.

Безвухий Джакс фиркнув, стягуючи чобіт із мертвої ноги:

— Аякже, намагається — якомога вище дерти носа. Навіть якщо він і дійсно служив в армії, то день при дні тільки й робив, що чистив нужники.

Здавалося, врешті знайшлося дещо, здатне вивести мостонавідників з їхнього мовчазного заціпеніння — ненависть до Каладіна. Зачулися й інші голоси, які вигукували насмішки:

— …це з його милості ми зараз тут…

— …хоче до знемоги ганяти команду в наш вільний час, щоби відчути свою владу…

— …послав нас тягати каміння, лиш би показати, що може помикати нами…

— …б’юсь об заклад, що за все життя він і списа в руках не тримав…

«За все життя і списа в руках не тримав». Може, якби він не підібрав тоді те перше ратище, нічого цього не сталося б.

Долонею він відчув гладку, ослизлу від води деревину, і його спогади змішалися в безладну купу. Він вправлявся, щоби забути, вправлявся, щоби помститися, вправлявся, щоби навчитися і не повторювати помилок.

Не думаючи про все це, він ухопив списа під пахву — вістрям донизу — і став в оборонну стійку. Його