Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

було і село покинуте, і всю долину бачити. Коня прив’язав, дав йому вівса, а сам дістав хліба шматок та сала вудженого. Хороше сало кубанські козаки робили, от що значить наші люди. Поїв трохи, шинель простелив і влігся поспати. Подрімав, подивився у бінокль, нічого підозрілого не побачив, ще подрімав. Козаки біля хатини працювали, вже пічку склали, дров нарубали купу, поїли, тепер відпочивали. Троє з рушницями пішли кудись, мабуть, перевірити, чи не втік ведмідь. Я ще поспав, погодував коня, зводив його до джерельця поруч, потім прив’язав і сів дивитися. Темнішати почало, у горах це швидко. Коли остаточно смеркло, поліз на гору поруч. З неї навколо добре видно було. Придивлявся, чи не мигне десь вогник. Але темно і тихо. Довго я чекав, потім на горі і влігся, заснув. Вночі прокинувся, знову подивився навколо. Темно. Ще й під ранок прокинувся. І помітив сірий стовпчик диму на сусідній горі. Стовпчик той побув трохи і зник, а я йому зрадів, бо недарма ж сидів тут ніч.

Здерся на дерево і почав видивлятися ліс там, де бачив дим. Довго дивився, потім помітив папаху. Горяни. Скільки їх було, важко сказати, начебто двох бачив. З гвинтівками. Сиділи на іншому схилі ущелини, по якій мали вести Піменова до ведмедя. Зручне місце. Залп дадуть і втечуть лісом. Навряд чи їх хтось переслідувати наважиться у цих диких краях. А як і наважаться, то не наздоженуть.

Далі роздивлявся, коли побачив, що по схилу один дереться, що з боку Туапсе приїхав. Дуже поспішав, то не крався, а саме дерся. Прибіг до своїх, руками серед дерев замахав. Потім поїхав до Туапсе сам, а товариші його, яких виявилося з десяток, у гори пішли, залишивши місце засідки. Що сталося? Нічого не розумів. Подивився на козаків, а до них примчав вершник, щось розповідав. Козаки швиденько манатки зібрали, на коней повантажили і поїхали геть. Видавалося, що не буде полювання. А чого ж не буде? Погані були в мене передчуття. Узяв коня, повів до доріжки, потім скочив і помчав до Туапсе. По дорозі козаків нагнав.

— Чи вже вполювали ведмедя? — здивувався.

— Відмінили полювання, — відповіли козаки насуплені.

— Чого ж так?

— Та гостя вбили, заради якого полювання затівалося.

— Що? — нагнав я коня і вже аж летів до Туапсе. Лаяв себе, що у гори поперся, коли треба було поруч бути. Думав я, що абреки у горах вдарять, а воно вийшло інакше. Невже навмисно відволікали?

Примчав до дачі, а там купа народу, поліція, козаки, самого наказного отамана чекають. Розповіли, що стріляли в Піменова.

— Хто стріляв?

— Чоловік якийсь. Під виглядом візника пробрався на дачу, побачив Піменова і розстріляв із револьвера. Вбив би на місці, але абреки затулили собою купця.

— Так живий він?

— Був живий, але три поранення. Повезли його до військового шпиталю. І двох абреків, бо вони теж поранені.

— А той, хто стріляв?

— Убитий.

— Хто він?

— Та бозна, з вигляду русачок. Його теж до шпиталю повезли, у морг.

Поїхав я до шпиталю. Там мене не хотіли пускати, але хтось пояснив, що я радник Піменова, і пропустили. Лікарі сказали, що купець живий, але стан важкий.

— Два поранення легкі, а ось третє — у шлунок. Важко щось сказати, — розповів мені лікар, який був на операції.

З абреків один був мертвий, а другий тільки крові добряче втратив. Я сходив до моргу, щоб подивитися на вбитого. Років тридцяти чоловік, із короткою борідкою і русявим волоссям, хрест на ньому, справді схожий на руського. Тільки ось вуха дивні. Знайшов я лікаря, привів, показав.

— Що це з вухами таке?

— Обмороження. Довелося частково ампутувати. У нас кілька таких було, з Карпат. Там узимку були сильні морози, дуже багато обморожених. Цей із них, — одразу сказав лікар.

— Думаєте, з армії? А може, цивільний?

— Ні, ось бачите, шрам, це від багнета австрійського. Таки військовий.

— Але не з вашого шпиталю?

— Ні, не з нашого.

Пішов до поліції. Розмовляти зі мною ніхто не хотів, усі перелякані, бо ж начальства наїхало багато, скандал величезний — на дачі наказного отамана ледь не вбили військового постачальника! Однак я одного урядника відвів, запросив до трактиру, там посадив в окремому кабінеті, замовив горілки та гарячих закусок, ось і пішла розмова. Виявилося, що у мертвого документів із собою не було. Вдалося з’ясувати, що прибув він потягом з Ростова ще два дні тому, зняв кімнатку в місті, господарю сказав, що прибув на оздоровлення.

— Покрутився тут, мабуть, розвідував щось, потім напав на візника, оглушив його, зв’язав, сам узяв віжки і поїхав на дачу, — розповідав урядник, після кожної чарки все охочіше. — Охороні сказав, що його викликали гостей відвезти. А там гостей було повно, і пропустили його. Зараз козаків заарештували, допитують, чи не були у змові. Але, здається, просто ґаву спіймали. Нападник проїхав усередину, а купець якраз із гостями повертався після прогулянки парком. Візник вихопив револьвер. Якби одразу почав стріляти, то вбив би, але трохи затримався, абреки встигла купця затулити. Потім уже стріляв, але лише поранив. Ну а абреки його застрелили. Там ще дівку поранили.

— Що за дівка?

— Хористка, Настя звуть, із місцевих. Вона у повітовій лікарні.

— Жива? — спитав я спокійно, наче анітрохи те мені не цікаво.

— Жива.

— Ну й добре. Що ж, смачного.

— Може, вип’єш зі мною? — запропонував урядник.

— Та іншим разом.

— А ти Чорного людина? — спитав урядник. Чорним Піменова називали. Казали, що таке прізвисько в нього було, бо займався темними справами. Прізвище ж його від народження було Гусаков. Але коли пішов угору, то Гусаков здалося йому занадто мужицьким, заплатив і став Піменовим.

— Так, його, — кивнув я.

— Кажуть, на нього вже замахи робили...

— Всяке кажуть.

— Якісь офіцери його приговорили, — прошепотів урядник.

— Офіцери? — здивувався я.

— Ну, плітки такі ходять. Цей нападник теж, мабуть, офіцер.

— Чому так думаєш?

— Бо сліди поранень, воював він.

— Може, солдат? — спитав я.

— Усі зуби цілі. У солдата хоч як, а пара зубів вилетить при муштрі, — слушно зауважив урядник.

— І то так, — погодився я. — А за що офіцери Чорного могли приговорити?

— Та звідки ж я знаю? Кажуть так.