Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Ідучи назад, я знову спинився біля «матусиного» казана з ковбасками.

— Дай-но мені добрий шмат ковбаси! — весело попросив я.

— З гірчицею? — спитала «матуся». На ній був чистий білий фартух.

— Побільше гірчиці, матусю!

Отак, стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу, Алоїс виніс мені до неї з «Інтернаціоналю» кухоль пива.

— Людина — чудне створіння, правда, матусю? — сказав я.

— Авжеж, — палко підхопила вона, — вчора, приміром, підходить якийсь пан, з’їдає дві віденські сосиски з гірчицею, а грошей — немає. «Що ж, — думаю собі, — уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш — нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.

— Це — людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?

— Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.

Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку

нагоду, щоб провести його повз її казан, щоб з’їсти по ковбасці — нехай і старенька щось заробить.

— Тепер уже скоро потеплішає, — повела «матуся» далі, — але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнаки.

— Дай-но мені ще одну сардельку, — сказав я, — так мені сьогодні гарно! А як у тебе вдома?

Вона глянула на мене своїми маленькими, безбарвними очима:

— Усе, як і було. Недавно він продав ліжко.

«Матуся» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося ампутувати обидві ноги. Нещастя це якось дивно на нього вплинуло. Ставши калікою, він так соромився жінки, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він призвичаївся до морфію. Морфій швидко виснажував його, потім він зв’язався з гомосексуалістами, і ось чоловік, що п’ятдесят років жив нормально, злигався тепер з розпусними хлопцями, не соромився перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує в них лише огиду й співчуття, а це було понад його сили. Для чоловіків він був людина, що потрапила в біду. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матусі» все, що міг розшукати, і геть усе спродував. Але «матуся» жаліла його, хоч він і бив її частенько. Зі своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами мало не до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла на виразку шлунка й важила сорок п’ять кілограмів, а проте завжди була привітна. Вважала, що живеться їй ще не так уже й погано. Часом чоловік, коли йому було геть важко, приходив до неї і плакав. То були для неї най-щасливіші години.

— Ти все ще маєш свою гарну роботу? — спитала вона мене.

— Атож. Заробляю тепер добре.

— Дивись, щоб ти її не втратив.

— Старатимусь, матусю…

Я повернувся додому. На майданчику стояла служниця Фрі-да, наче сам Бог послав мені її.

— Ви симпатична дівчинка, — сказав я, бо мені дуже хотілося зробити щось хороше.

Фріда скривилася, наче сьорбнула оцту.

— Ні, справді, — не вгавав я. — Навіщо нам раз у раз сваритися! Життя, Фрі дочко, коротке, сповнене усяких випадковостей і небезпек. У наш час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Вона навіть не глянула на мою простягнену руку, промимрила щось про чортових пияків і пішла, грюкнувши дверима.

Я постукав до Джорджі Блока. У шпаринку з-під його дверей пробивалося світло — зубрив!

— Ходімо, Джорджі, жерти, — сказав я йому.

Він подивився на мене. Його бліде обличчя зашарілось.

— Я не голодний.

Він вирішив, що кличу його із співчуття до нього, і тому відмовився.

— А ти спершу подивись гарненько, — сказав я. — Інакше все зіпсується. Зроби мені таку ласку.

Ідучи з ним коридором, я зауважив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними я почув чийсь легкий віддих. «Ага», — подумав я собі й тієї ж миті почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок і двері теж трохи прочинилися. Увесь пансіон, здавалося, чатував на мою кузину.

У яскравому світлі люстри стояли парчеві крісла пані Залев-ської. Позичена в Гассе настільна лампа заливала світлом ананас, дорогу ліверну ковбасу, сьомгу, пляшку черрі-бренді…

Коли ми з оторопілим Джорджі наминали все це їдло, у двері постукали. Я знав, що буде далі.

— Увага, Джорджі! — прошепотів я, а тоді гукнув: — Заходьте!

Розчинилися двері, і увійшла, паленіючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту — бандероль, якусь листівку, що закликала мене

чимшвидше перейти до споживання сирих продуктів. Пані За-левська вбралася казково, як справжня великосвітська дама у давні добрі часи: мережана сукня, шаль із торочками, брошка у вигляді медальйона з портретом покійного Залевського. Солодка усмішка враз застигла у неї на обличчі: вона спантеличено дивилася на збентеженого Джорджі. А я реготав як на-віжений. Господиня вмить опанувала себе.

— Ага, дістали гарбуза! — в’їдливо кинула вона.

— Дістав, — погодився я, все ще роздивляючись її пишне вбрання. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!

Пані Залевська невдоволено глянула на мене.

— А ви ще регочете? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас — пляшка з горілкою.

— Добре сказано, — відповів я, — але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?..

Вона вагалась, але нестерпне бажання — може, пощастить довідатись іще дещо — перемогло. Я відкоркував пляшку чер-рі-бренді.

Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру та прокрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто й ковдру, зняв слухавку правою рукою, а лівою притримував знизу пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні пані Залевської було чимало довжелезних вух. Мені пощастило — Патриція Гольман була вдома.

— Давно ви вже повернулися зі свого таємничого побачення?

— Уже з годину.

— Шкода. Якби ж я знав…

Вона засміялася:

— Однаково нічого б не змінилося. Лежу в ліжку, і в мене знову температура. Дуже добре, що повернулася додому рано.

— У вас температура? А чого?

— Та нічого страшного. А ви що робили сьогодні ввечері?

— Розмовляв зі своєю хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Владнали свою справу?

— Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Мені під моїм накриттям не було вже чим дихати. Щоразу, коли говорила дівчина,