Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Серед ваших знайомих є хтось, кого звуть Робертом?

Вона засміялась:

— Здається, немає…

— Шкода. Я залюбки послухав би, як ви вимовляєте це ім’я. А може, ви все ж таки спробуєте?

Вона знову засміялася.

— Ну, хоч би так, жартома… — сказав я. — Приміром таке: «Роберт-осел!»

— Роберт-маля!

— У вас чудова вимова, — сказав я. — А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже: Роббі — це…

— Роббі — це пияк, — стиха вимовив далекий голосок, — а тепер мені треба спати, я прийняла снодійне, і в голові вже гуде.

— Тоді на добраніч… спіть спокійно!..

Поклавши слухавку, я скинув з себе пальто й ковдру. Випроставшись, я скам’янів. За крок від мене стояв, наче привид, пенсіонер — фінансовий радник, що мешкав у кімнатці поряд з кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.

— Тсс! — прошепотів він, вищирившись.

— Тсс! — відповів я йому, в душі посилаючи його під три чорти.

Він підняв палець:

— Я вас не викажу. Це політика, га?

— Що таке?! — здивувався я.

Він підморгнув мені:

— Не хвилюйтеся! Я сам належу до крайнього правого крила. Таємна політична розмова, адже так?

Я зрозумів і теж вищирився:

— Високополітична!

Він кивнув і прошепотів:

— Хай живе його величність!

— Тричі віват! — відповів я. — А тепер ось що: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?

Він здивовано похитав своєю лисою головою.

— І я не знаю, — сказав я. — Але той, хто його винайшов, був хлопець хоч куди!

IX

Неділя. День перегонів. Протягом останнього тижня Кестер тренувався щодня. А тоді вечорами ми до пізньої ночі розбирали «Карла», перевіряючи все, до найдрібнішого гвинтика, мастили, доводили до ладу. Тепер ми сиділи біля складу запчастин і дожидалися Кестера: він пішов до місця старту.

Зібралися всі: Грау, Валентин, Ленц, Патриція Гольман, а головне — Юп у комбінезоні, шоломі й захисних окулярах. Юп важив найменше і тому мав їхати з Кестером. Ленц, щоправда, сумнівався. Він запевняв, що Юпові величезні лапасті вуха чинитимуть надто сильний опір повітрю, отож машина або втратить десь кілометрів із двадцять швидкості, або перетвориться на літак.

— Звідки у вас, власне кажучи, англійське ім’я? — спитав Готфрід Патрицію Гольман, що сиділа поруч нього.

— Моя мати була англійка. Її теж звали Пат.

— Ну, Пат — це вже щось інше. Це значне легше вимовляти. — Він дістав чарку та пляшку. — За дружбу, Пат! Мене звуть Готфрід!

Я спантеличено глянув на нього. Поки я тупцював навколо проблеми, як звертатися до дівчини, він зопалу взяв та й утнув отаке — і хоч би тобі що! А вона й собі сміється і називає його Г отфрідом!

Та Фердинанд Грау пішов іще далі. Він зовсім здурів і не зводив з дівчини очей. Він голосно декламував вірші, заявив,

що намалює її портрет. І справді, сівши на якийсь ящик, почав малювати.

— Слухай-но, Фердинанде, старий пугаче, — сказав я, забираючи в нього блокнот, — дай спокій живим людям. Досить з тебе твоїх мерців. І більше говори на загальні теми. Ця дівчина для мене багато важить.

— А ви проп'єте зі мною потім рештки гонорару за шинкареву тітку?

— Чи проп'ємо все, не знаю. Але дещо допоможемо, це напевно.

— Гаразд. Тоді вже я змилуюся над тобою, хлопче…

Наче кулеметні черги, зривався то тут, то там на біговій доріжці стукіт моторів. Пахло перегорілим мастилом, бензином і рициною. Чудовий збудливий запах, чудовий і збудливий стукіт моторів!

Неподалік, у своїх добре устаткованих боксах, гомоніли автомеханіки. Наші запаси були надто злиденні. Сякий-такий інструмент, свічки, пара запасних коліс із покришками, що ми їх задурно дістали від одного заводу, кілька дрібніших запчастин — оце й усе. Кестер брав участь у перегонах не від якогось там підприємства, а приватно. За все треба було платити свої гроші. Тому в нас було тільки найнеобхідніше.

Прийшов Отто, за ним Браумюллер, уже в костюмі гонщика.

— Ну, Отто, — сказав він, — якщо в мене сьогодні витримають свічки, то тобі капець! Та вони не витримають!

— Побачимо, — відповів Кестер.

Браумюллер погрозив «Карлові»:

— Стережися мого «Ковалика»!

Так називали нову машину Браумюллера, машину важкого типу. Її вважали фавориткою.

— «Карл» покаже тобі, де раки зимують, Тео! — гукнув йому Ленц.

Браумюллер хотів був відповісти йому на бравому солдатському жаргоні колишніх часів, але, побачивши з нами Патрицію

Гольман, прикусив язика, витріщився на неї, усміхнувсь якось ніби сам до себе й пішов геть.

— Наша взяла! — задоволено зауважив Ленц.

На біговій доріжці загавкали мотоцикли. Кестеру треба було бути готовим. «Карла» включили до класу спортивних машин.

— Великої допомоги від нас не сподівайся, Отто, — сказав я, оглядаючи інструмент.

Він махнув рукою.

— Та й не треба. Якщо «Карл» поламається, то не допоможе й ціла майстерня.

— А може, ми все ж виставлятимемо щити, щоб ти знав, як ти ідеш, на якому місці?

Кестер похитав головою.

— Усі ж стартують одночасно. Сам побачу. Та Юп теж пильнуватиме цього.

Юп енергійно закивав. Його вже аж лихоманило від збудження, і він весь час жував шоколад. Але так було тільки перед стартом. Гримне постріл, і він стане спокійний, як черепаха.

— Ну, поїхали! Ні пуху ні пера!

Ми викотили «Карла» на доріжку.

— Тільки не забарись на старті, ти, шкапо моя люба, — сказав Ленц, поплескавши «Карла» по радіатору. — Не підведи свого старенького татка, «Карле»!

«Карл» рушив. Ми дивилися йому вслід.

— Поглянь на оте кумедне одоробало, — сказав раптом хтось поблизу. — А отой задній міст — страус, та й годі!

Ленц випростався:

— Це ви про білу машину? — спитав він, почервонівши весь, але ще спокійно.

— Саме так, — недбало відповів височезний автомеханік із сусіднього боксу, навіть не обернувшись до нього, і передав своєму сусідові пляшку пива. Ленц почав щось белькотати від люті й хотів був перескочити через низеньку дощану перегородку. На щастя, в боксі не почули його лайки, і я потягнув його назад.

— Не роби дурниць! — засичав я на нього. — Ти нам тут потрібен. Чого тобі так кортить до лазарету?

Уперто, як осел, Ленц поривався до бійки. Він нікому не міг пробачити, коли йшлося про «Карла».

— Бачите, — звернувсь я до Патриції Гольман, — і цього ось навіженого цапа називають іще «останнім з романтиків»! Можете собі уявити, що він колись і вірші писав?

Це було Готфрідове вразливе місце — він зразу ж угамувався.

— Це було давно, ще задовго до війни, — сказав він, ніби перепрошуючи. — А до того ж, малий, божеволіти під час перегонів