Читати книгу - "Світанок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зафрина стояла випростана й люта, а збоку практично віддзеркалювала її Сенна. Бенджамін всівся на землю, притиснувши долоні до землі, й тихенько бурмотів щось про захисні вали. Вчора ввечері він накотив цілі гори валунів уздовж краю галявини, утворивши таким чином майже природний ландшафт позаду нас, і тепер ці кам’яні гори були вкриті снігом. Ці валуни були замалими, щоб завдати клопоту вампіру, проте, ми сподівалися, принаймні зможуть відвернути увагу.
Свідки стояли обабіч нас — деякі ближче, деякі далі: ті, хто відкрито нас підтримав, стояли ближче. Я зауважила, що Шуван потирає скроні, а очі її заплющені — вона намагається зосередитися. Це так вона силкується підняти настрій Карлайлові? Тим, що в уяві малює картину дипломатичних переговорів із гарним кінцем?
Позаду нас, у лісі, невидимі вовкулаки стояли тихо — вони були напоготові; чути було хіба їхнє важке дихання, їхні серцебиття.
Скупчилися хмари, так затьмаривши світло, що стало незрозуміло, ранок зараз чи вечір. Едвард звузив очі, вивчаючи краєвид, і я була певна, що бачить він ту саму сцену вже вдруге — вперше він бачив її в Алісиній голові. Все зійдеться, коли прибудуть Волтурі. Залишилося кілька хвилин, а може, й секунд.
І родина, і наші союзники стояли, обхопивши себе руками, щоб зібратися з духом.
З лісу вийшов величезний червонувато-бурий Вожак і став обіч мене; мабуть, для нього було нестерпно триматися від Ренесми оддалік, коли вона була в безпосередній небезпеці.
Ренесма простягнула руку й занурила пальці в хутро на його масивних плечах; тіло її трішки розслабилося. Коли Джейкоб був поряд, вона почувалася спокійніше. І я теж на крихту почувалася ліпше. Поки Джейкоб із Ренесмою, з нею все буде гаразд.
Не ризикуючи озирнутися, Едвард простягнув руку назад, до мене. Я виставила руку, щоб узяти його долоню. Він стиснув мені пальці.
Ще одна хвилина проминула, і я відчула, як напружилася, намагаючись вчути звук чийогось наближення.
Аж раптом Едвард наструнчився, й із-поміж його зціплених зубів вихопилося шипіння. Очі його втупилися в відтинок лісу на північ від нас.
Ми також витріщилися в тому напрямку, відчуваючи, як минали останні секунди.
РОЗДІЛ 36. ЖАГА КРОВІ
Їхнє наближення було величним, навіть красивим.
Рухалися вони строгими рядами. Рухалися всі разом, але це не був марш: вони випливли ідеально синхронно з-за дерев — темні рівні ряди, які, здавалося, вивищувалися понад білим снігом — таким гладким було їхнє наближення.
По периметру їхні шереги були сірими, та що ближче до центру, то темнішали вони, а в центрі робилися зовсім чорними. Всі обличчя були затулені каптурами, затемнені. Легкий шелесткий звук їхніх підошов був таким розміреним, наче музика, — складний і бездоганний ритм.
За сигналом, якого я не зауважила (а може, й не було ніякого сигналу, просто тисяча років практики), їхні шереги розімкнулися. Цей рух був занадто різким, занадто прямим, щоб нагадати розтулення пелюсток, хоча за кольором було дуже схоже на це; то було радше розгортання віяла — граційне, але вуглувате. Постаті в сірих плащах розійшлися на два боки, а темні фігури виступили на їхнє місце в центрі — всі рухи були напрочуд виваженими.
Наближення було повільним, але невпинним — вони не квапилися, не хвилювалися, не напружувалися. Це були кроки неминучого.
Все було, майже як у моєму давньому кошмарі. Бракувало тільки жаги на обличчях, які я бачила уві сні, — посмішок мстивої радості. Поки що Волтурі були занадто дисциплінованими, щоб виказати хоч якість емоції. Не виказували вони також ні подиву, ні страху на вид зібрання вурдалаків, що чекало на них, — на противагу, це зібрання раптом видалося неймовірно неорганізованим і непідготовленим. Не виказали вони також і подиву, угледівши величезного вовка, який стояв поміж нас.
Я не могла втриматися й почала їх рахувати. Їх було тридцять двоє. Навіть якщо не включати двох постатей у чорних плащах позаду, які здавалися заблукалими вівцями і яких я зарахувала до дружин (їхня захищена позиція свідчила про те, що вони точно не братимуть участі в нападі), все одно їх було значно більше за нас. З тими, хто ладен був за нас битися, нас було всього дев’ятнадцятеро, а ще семеро спостерігатимуть за тим, як нас знищують. Навіть якщо врахувати десятьох вовків, їх усе одно було більше.
— Наближаються червоні плащі[19], наближаються червоні плащі, — пробурмотів загадково Ґарет і коротко гигикнув. Він на крок присунувся ближче до Каті.
— Вони-таки прийшли, — шепнув Владимир до Стефана.
— Дружини, — прошипів Стефан у відповідь. — Уся гвардія. Всі разом. Яке щастя, що ми не наважилися поткнутися у Волтерру.
І раптом, ніби кількості їхньої і без того не було аж забагато, поки Волтурі повільно й велично наближалися, позаду них нові й нові вампіри почали з’являтися на галявині.
Обличчя цієї нескінченної колони вурдалаків здавалися цілковитою протилежністю врівноваженості та беземоційності Волтурі: тут вирував калейдоскоп емоцій. Спершу вони були вражені й навіть трохи заскочені тим, що наразилися на неочікувану силу. Але занепокоєння швидко минулося; вони були в безпеці завдяки своїй переважаючій кількості, завдяки заслону з невмолимих воїнів Волтурі попереду. І на обличчях з’явився вираз, який панував до того, як ми збентежили їх.
Легко було приникнути їм у думки — настільки виразними були обличчя. Це був роззлощений натовп, підбурений до сказу і глухий до справедливості. Я не могла собі навіть уявити справжнього ставлення вурдалацького світу до безсмертних дітей, поки не побачила цих облич.
Було ясно, що ця різношерста, неорганізована зграя — загалом понад сорок вампірів — такі собі свідки з боку Волтурі. Коли ми помремо, вони поширять відомості про те, що знищені злочинці, що Волтурі діяли цілком неупереджено. Більшість із них, здавалося, прагли не лише свідчити — вони ладні були дерти й палити.
На це не було ради. Навіть якби ми бодай якось нейтралізували переваги Волтурі, вони все одно задавили б нас чисельністю. Навіть якби ми вбили Деметрі, Джейкобу не втекти від решти.
Я фізично відчула, як це усвідомлення прийшло до всіх навколо. Розпач завис у повітрі, причавлюючи мене гірше, ніж перед тим.
Тільки один вурдалак у протилежному таборі здавався там чужим: я упізнала Ірину, яка вагалася поміж двох таборів, і вираз її обличчя був зовсім не таким, як у решти. Ірина не могла відвести нажаханого погляду від Тані, яка стояла в наших перших рядах. Едвард загарчав — то був зовсім тихий, проте гарячий звук.
— Алістер мав рацію, — буркнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світанок», після закриття браузера.