Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— Стрічала таку абревіатуру…

— Генномодифіковані організми. Ті, які все більше завойовують світовий ринок, і наш також. Соя, картопля з ґеном скорпіона…

— О Боже. Чому — скорпіона?!

— А щоб колорадський жук не їв. І він її таки не їсть. А ми їмо, все Полісся вже нею засаджене. Західні імпортери скидають нам усе те лайно без жодного контролю, ще одне покоління — і почнуться і в нас ті самі проблеми з ожирінням, що в американців. А ще через пару поколінь від такого харчування, може, й хвости чи, там, ратиці в людей рости почнуть, хто ж тобі наперед вгадає…

— Та ну, це вже Голлівуд якийсь…

— О! — не знати з чого радіє Вадим. — Уже ближче до діла. А то ти так полум'яно говорила про реальність і про те, як із нею не жартують, аж я заслухався… Вмієш! Як з екрана вчесала. А що воно таке — реальність? Тебе послухати, то це прямо якийсь, — він на хвильку затинається, вибившись із звичного словника: — Якийсь… фетиш. Наче реальність існує сама по собі…

— А що, хіба не так?

— Для якої-небудь сільської бабці, може, й так. А ти мала б розуміти, що реальність твориться людьми. І вже не вийде провести межу — де те, що ти звеш реальністю, а де створене… — він знов гальмує, добираючи слів: не звик до абстрактних розумувань. — Створені людьми…

— Симулякри?

Чорт мене смикав за язик. Такого слова Вадим не знає — і кілька секунд некліпно вдивляється в мене з ворожістю простолюдина, який при зіткненні з будь-чим незнаним найперше підозрює підступ. (Від цього короткого зудару — ніби ми з ним із розгону буцнулися лобами, — мені нараз забиває памороки, світ, схитнувшись, приходить у рух, мов вода од сплеску, і мелькає чудне відчуття чиєїсь незримої присутности поруч — десь збоку, куди не важуся повернути розболілої голови…)

— Це з теорії постмодернізму, — чую власний голос теж ніби збоку. — Медіа, інтернет, реклама… Симулякри. Такі фантомні утворення, які прямого стосунку до реальности не мають, а всі разом складають паралельну, так звану гіперреальність. Відома теорія, Бодріяр про це писав… Француз…

— А бачиш! — почувши, що він самотужки додумавсь до того, що й відомий француз, Вадим знов добрішає. — Я ж тобі це й кажу. От ти сказала: Голлівуд, не повірила мені, — і це нормально, нормальна реакція… В правду вже трудніше повірити, ніж у вигадку. Всяка правда — результат такої заплутаної багатоходівки, зі стількома ходами прихованими, що простій людині повік у тому не розібратися. А вигадка — задачка на одну дію, максимум на дві. І чим більше інформації довкола, тим більше люди віддаватимуть перевагу простим рішенням.

— Бритва Окама?

— Ну да. Скажи, що Кучма наказав убити журналіста за критику, і всі повірять. Бо так завжди в кіно диктатуру показують. А скажи, що то була спецоперація кількох розвідок, яку за геополітичним значенням для реґіону можна прирівняти до війни на Балканах, — і на тебе подивляться, як на психа…

— А що, то дійсно була спецоперація кількох?..

— Неважно! — обтинає Вадим, притримуючи губами вислизаючу, як черв'ячок, посмішечку, і в мені знову зринає те саме відчуття захитаної вестибулярки: сплеск, велетенський обсув, твердь під ногами роз'їжджається, як скресла крига… Обморочує, блимає думка, — він же обморочує мене, як професійний спокусник, щоб я не знала, чому вірити, — відай, саме цим він і бере жінок: позбавляючи їх, крок по кроку, всіх точок опори, обертаючи їм твердь під ногами на сипкий сірий пісок, як у Владиному сні, після чого замотеличеній жертві тільки й зостається, що впасти йому на груди: мужчина-мур, одинока скеля серед туману міражів! — дуже сильний еротичний хід, згодна, тільки де, де, до холери, я вже стрічала такого чоловіка (не P., той був простіший!), — із такою самою спокійно-наступальною манерою переконувати й підкоряти, і навіть із такою самою хитруватою безуминкою в зорі?.. (Хворий у запраному сизому халаті, що дивився на мене, п'ятнадцятилітню, в дворі Дніпродзержинської психушки з таким осміхом, наче все про мене знав — усе найгірше, те, про що поняття не мала мама, яка в цей час продовжувала щось жалібне вголос лебедіти: їй і на думку не спадало, що побачення з батьком могло викликати в мене якісь інші почуття, ніж у неї, і я, скипаючи сльозами гніву, думала, що мати в мене дурепа, а батько мене покинув, зрадив мене задля якихось своїх, страшних і темних дорослих справ, що були йому важливіші за мене, і в результаті перетворився на цього безпомічного, висхлого діда з каламутними очима, якраз коли мав би бути мені підпорою, — в ту мить я ненавиділа їх обох, з усім жаром підліткової кривди, і тут-то і вдарив навстріч, осліпивши, погляд того типа, котрий шкірився так, мов прочитав мої думки, і я похолола — а вже потім розгледіла, що він тримає в руці під розхристаними полами халата…)

— Візьми інше, — сипле далі свій пісок Вадим. — Оголосив Білий Дім, що Ірак має зброю масового знищення — і всі повірили. І плювать, що тої зброї досі не знайшли — і, швидше всього, й не знайдуть уже. Дурні, до речі, будуть, якщо не знайдуть, росіяни — ті зразу б щось підкинули, і тоді вже точно хрін би хто коли доглупався, як воно там насправді було… От тобі й твоя реальність. А ти кажеш — погані управлінці… Ні, голубко, ефективність управління треба оцінювать відповідно до тих завдань, які управлінець сам перед собою ставить! А що там виголошується на публіку — то не показник, на те не дивись…

Він брехав їй, зненацька розумію я. Брехав Владі. Не знаю, як, не знаю, в чому, але розумію це так ясно, ніби в мозку нарешті клікнула потрібна клавіша, і ввімкнулося світло: брехав. І це виходило йому таки цілком ефективно — Влада три роки жила з симулякром і не помічала того. Тільки під кінець щось почала відчувати — всі її роботи останнього року повні наростаючим передчуттям катастрофи. Найкращі її роботи — саме ті, що викликали такий напад злоби в Адіного мистецтвоїда (досі в жар укидає на згадку про ту огидну сцену!). І не тільки в нього — її «Секрети» мало хто в Україні любив, чимось цей цикл виходив за межі дозволеного. «Настругала тих лубкових колажиків…»

Близьке знання мороку — от що в них було. В її «Секретах». Обжитого, втепленого на жіночий лад — одомашненого квіточками, аплікаціями, як вовча