Читати книгу - "Яр"

Я розірвав шпагатний й постягав рогожу.

— Це спалите, — сказав я, кидаючи дрантя жужма під піч.

Мати зашепотіла:

— Господи, свята Богородице co младенцом...

— Збудіть на роботу, — стомлено проказав я й заходився роздягатись.

Але будити мене не довелося — я до самого ранку не міг заснути. Не спали, певно, й у хатині, бо я чув, як старі ворочаються й щось одне одному шепочуть. Тоді мати збудила Марію, і сестра надто гучно вмивалася, бряжчала тарілками й гриміла шухлядами. Раніше я в цей час міцно спав, але тепер кожен шерех одлунював у стомленому мозкові.

Мати повідкидала прогоничі й одчинила віконниці. Шибки вже сіріли. Я встав. Усе тіло було мов перепущене крізь м'ясорубку й посклеюване завдруге. Я довго бовтався коло шаплика, та це не допомагало. Тоді вийшов надвір і до поперека обтерся снігом. Шкіра спершу взялася сиротиниям, по тому спалахнула червоним вогнем, і я аж тепер ожив по-справжньому. Проте, снідати не хотілося, та ще й поболювала голова.

У поліції й у комендатурі навпроти світились усі вікна. Афіноґен був у кабінеті. Я привітався з ним і сів до своїх панок. Чи знає вже що-небудь начальник? — подумав я, намагаючись не дивитися на нього, але відчував усім єством кожен його рух і кожен подих.

За півгодини ввійшов черговий і козирнув:

— Пана шефа кличе комендант.

Хрипкий голос був болісно знайомий Максимові, і він підвів голову. У дверях, бадьорий і добре виголений, стояв Костюк. Пропустивши поперед себе Афіноґена, він потай кивнув Максимові: заворушилось.

Афіноґен повернувся через добрих півтори години. Він був блідий і від самого порога схвильовано сказав:

— Зарезали єфрейтора Шайде из комендатуры!

Я почав щосили вдавати здивованого, але, певне, не дуже вправно. Та Афіноґен був такий заклопотаний, що навряд чи що й помітив.

— Хто ж... його?

Афіноґен нервово здвигнув плечима й раптом поспитав:

— Какое у нас сегодня?

— Двадцять третє, — відповів я.

— Двадцать третье января... Праздник самостийной Украины. Какая-то падлюга вывесила на соборе черно-красный флаг.

Він узяв обличчя в долоні й застиг стоячи. Потім пішов і сів за стіл.

— І єфрейтора Шайде націоналісти вбили?

Цей зв'язок, який щойно вклався в його мізкові, неначе спаралізував Афіноґена. Він сидів і порожніми очима дивився на мене, певно, і не бачачи нікого.

Я обережно підпитав:

— А... зняли все?

— Кого? — прокинувся начальник поліції.

— Ну, прапор.

— Да не знаю я. Нет, там, говорят, заминировано.

Афіноґен устав і швиденько натяг кожушанку.

— Пойду посмотрю сам.

Та вдруге ввійшов Костюк і повідомив:

— Пана шефа кличе комендант.

Афіноґен застебнувся, і вони обоє вийшли.

Цього разу начальник барився не так довго. Він аж пашів од люті.

— Полюбуйтесь!

І поклав переді мною пожолоблений аркуш паперу. Я взявся невидющими очима читати текст, але рядки розпливалися, і коли б не знав кожного слова напам'ять, то не міг би тепер сказати, про що там ідеться.

— Ну, вы видели такое! — бідкався начальник поліції. — Вчера так радовались за того Кривого, а сегодня...

Він узяв прокламацію й заходився майже без російського акцепту читати вголос, сам себе накручуючи:

«До всіх українців!

Ще не вмерла Україна, хоч як намагалися вмертвити її — колись російсько-більшовицькі колонізатори, а тепер нові окупанти Гітлера! Україна тільки поранена, але вона жива на злість ворогам своїм.

Сьогодні, в день великої річниці — в день, коли 1918 року Центральна Рада проголосила наш народ вільним і незалежним, — ми закликаємо вас:

Українці! Боріться з катами Гітлера! Вступайте до лав Української Повстанської Армії!

Хай земля горить під ногами всіх і всіляких окупантів!

Хай живе незалежна й соборна Україна!

Смерть поневолювачам!

23 січня 1943 р.

Афіноґен Горобцов прочитав усе до останнього рядка, навіть підпис і дату, а я впіймав себе на тому, що стежу за дикцією читця. Мені раптом стало вільно й легко, і я зрадів. Я вже давно придивлявся до свого начальника й ніяк не міг уторопати, чому той так кумедно сіпає підборіддям. І тільки тепер зрозумів. Просто в нього за кожним звуком «о» сприсала спідня щелепа, неначе він її щоразу звихав і тут-таки вправляв заново.

Я засміявся й, щоб якось виправдати себе, сказав:

— Що ви, шефе, надаєте таким дрібницям такого значення?

Афіноґен затнувся:

— Дріб... дрібницям? Максим Архипович, да что вы говорите! Это же... это же... Тут головы полетят!

Я й сам такого не думав, але мусив же пояснити, чого сміявся. Афіноґен сказав:

— Я займусь этим. Это все — одна рука: и прокламации, и черно-красный флаг и... ефрейтор!

— Навряд.

— Что — «навряд»?

— Щоб усе це було одних рук діло.

Афіноґен подивився на мене й сів. І тільки згодом озвався:

— Вы