Читати книгу - "Яр"

Я спробував зобразити на своєму обличчі вагання:

— Так мені здається... Хтозна. Втім, навряд, щоб оті, що розклеювали прокламації, наважилися й на... таке.

— Не знаю, Максим Архипович, — по ще довшій мовчанці проказав начальник поліції. — Может быть, вы и правы...

Я байдужим тоном запитав:

— А хіба цим ділом не комендатура займатиметься?

— Комендатура, — відповів начальник.

— А ви ж кажете, що...

Афіноґен підтвердив:

— И комендатура, и полиция. Вместе.

Після обіду начальник заходився викликати підлеглих. Насамперед зібрав тих, хто був цієї ночі в наряді. Прийшли вартові з мосту, зі станції й цукрового заводу. Ніхто нічого підозрілого вночі не помітив, про подію вони дізналися щойно. Правда, хтось двічі вистрелив з рушниці чи автомата, але з'ясувалося, що стріляв німець, який вартував на станції. У темряві йому вчулися кроки й ніби якась постать шугнула попід вагони. Він двічі стрельнув, а то, виявилося, старий паперовий мішок, якого погнало вітром, та й годі.

Увійшов один з харківських новачків, а за ним... Костюк. Я аж очі вирячив. Костюк до самого обіду чергував у поліції, чого й він прийшов? Певно, й Афіноґен звернув на це увагу, бо перепитав:

— Разве ты стоял ночью?

— Стояв, пане шефе! — бадьоро відкарбував Костюк. — Ось із ним, — кивнув він на товариша, — в емтеесі стояли. Я Микитченка підмінив, хворого.

— Так точно, — підтвердив харків'янин. — Аж закоченели.

Ось про яке «сяке-таке алібі» казав уночі Костюк, відзначив я про себе. Добре мені «сяке-таке»...

До самого вечора викликав начальник поліції своїх підлеглих — і тих, що чергували, і тих, хто вночі відпочивав. Але в кожного було неспростовне алібі.

Афіноґен задоволено всміхнувся:

— Теперь только вы да я. А то всех проверил. Говорил мне когда-то один умный человек: когда сомневаешься в ком-то, то сперва проверь сам себя. Сущая правда.

Я присилувався на посмішку:

— Ви, шефе, чи не на мене натякаєте?

Афіноґен відповів надто швидко, щоб сумніватися, ніби він мав на увазі когось іншого.

— Да что вы, Максим Архипович! Я вам верю, как самому себе.

І відвів очі вбік. Мені в груди заповз холодний вужик страху.

Коли ми торік познайомились з ним уперше (це, здається, було на іменинах у Ганни Базилевич), я довго не міг збагнути цього чоловіка з дивним ім'ям і ще дивнішим прізвищем. Це його прізвище я почув згодом і запитав Афіноґена: «Ви українець?» Він відповів: «Я русский. Могу показать паспорт и метрику».

Потім про Афіноґена Горобцова зайшла мова в Олега Поповича. Олег сказав: «У нього в документах справді написано, ніби він за національністю росіянин. Але найцікавіше не це, бо я знаю прізвища Гарбузов, Іваненков, Ткачуков. Найголовніше в Афіноґена Горобцова знаєш що? Ти тільки не впади в обморок. Найцікавіше — що Афіноґен перед війною служив у органах енкаведе».

Я спитав у Олега: «Звідки ви про це дізналися?». Олег відповів: «А він цього й не приховує. Сам розповів усе й попросився на роботу в поліцію. Сказав комендантові, мовляв, у меня большой опыт и я могу быть полезным новой власти».

А мені тоді подумалось, що на таку людину покладатися не можна. Якщо ти зрадив єдиножди, то вдруге зрадиш іще швидше й легше. Передусім: якщо ти так легко поміняв національність, зрадив свій рідний народ, то тобі нічого не варто буде зрадити й ту націю, ім'ям якої ти тепер прикрився. Якщо, бувши українцем, назвався росіянином, то ще легше перелицюєшся й на німця, і на єврея, і на англійця, навіть на китайця.

Мені навіть пригадалась одна не дуже широковідома сторінка з історії раннього Середньовіччя. Римляни дуже любили асимілювати підкорені племена й народи. Це призвело до того, що й усі італійці, і галли, й іспанці, і даки втратили свої рідні мови й почали говорити латиною. Даки навіть назвалися римлянами. Та коли Рим знесилів під ударами германських і слов'янських племен, найзапеклішими його ворогами стали всі оті народи, що перейшли на мову римлян.

Ну, а тепер Афіноґен Горобцов мені сказав, із удаваною щирістю дивлячись мені в очі:

— У вас же, наверное, такое алиби, что и комар носа не подточит, правда?

— Є, — відповів я якомога впевненіше, і вточнив для більшої правдоподібности: — Коли треба буде — знайдеться й алібі.

— Вот и хорошо, вот и чудесно, Максим Архипович — проказав Афіноґен, клацаючи щелепою на звуках «о». — Я вам верю, как самому себе. Это я так, если вдруг в комендатуре что-то...

Наступної хвилини я згадав популярне прислів'я про вовка, якого не варто так часто згадувати. Увійшов черговий і повідомив:

— Пана шефа — до коменданта.

Афіноґен зітхнув:

— Начинается...

Тоді пошукав щось у пайках, не знайшов, махнув рукою й швиденько вийшов, забувши навіть ключ у вогнетривкій шафі. Якась гемонська сила потягла мене до тієї шафи. Я певний час упирався, тоді встав, підійшов до дверей, виглянув у коридор, повернувся назад і раптом потяг на себе ручку шафи. Товсті важкі дверцята повільно відчинилися. Поверх коленкорової папки лежав невеликий папірець із кількома рядками друкованого тексту. Я хотів був уже зачинити шафу, але увагу мою прикував до себе штамп гебітскомендатури на тій папірчині. Я нахилився й прочитав: «Районному комендантові м. Яра та начальникові районної поліції. Забезпечити в суботу, 24 січня ц. р., успішне проведення вербовки на роботу в межах Великої Німеччини людей віком від 17 до 50 років усіх професій. Орієнтовна кількість — 100