Читати книгу - "Яр"

Я швидко зачинив шафу — аж дверцята гримнули, потім похукав на ручку й витер її полою френча, ще раз похукав і знову витер. Пальці тремтіли від хвилювання. Я Пішов до свого столу й сів. Сто душ. Чому Афіноґен досі не сказав мені про це ні слова? Невже перестав довірятися? Чи, може, зумисне лишив ключі в замку сейфа? Провокація? Серце в грудях калатало: сто душ... Сто душ.. Невже перевіряє? Сто душ... сто душ...

Я вискочив у коридор і побіг, тоді схаменувся й пішов якнайповільніше на те крило, де містилася управа.

— Ти знову, Нетреба? — холодно зустрів мене Олег Попович, але я тільки махнув рукою:

— Не до цього зараз! Послухайте...

І розповів Олегові все, що допіру вичитав у циркулярі.

Олега це повідомлення схвилювало.

— Узавтра?

Я підтвердив.

— Ну? — запитально глянув на мене Олег.

— Що «ну»! Треба діяти.

— Як? Знову листівки?

То була б марна річ. Листівок цієї ночі не розвішаєш, подумав я, німці, певно, патрулюватимуть кожну вулицю. Та й де тих листівок зараз узяти?

— Може, пустити чутку? — знову запропонував я.

— Докопаються, — повільно проказав Олег, перегортаючи якісь квитанції. — Ниточка доведе до клубочка...

Я стояв перед сидячим Олегом і дививсь йому в вічі. Тоді сказав:

— А що ж нам лишається робити?

Олег почухав лисину.

— Йди, я сьогодні ввечері прийду до тебе додому. — І раптом спохопився: — Як же ви того альбіноса?..

Я нервово сіпнув плечем і вийшов. У коридорі зіткнувся з пані Ганною. Ганна вповільнила крок і зблідла, та я поспішив обминути її, лише поздоровкався.

Афіноґен уже був у кабінеті.

— Этим делом, — сказав він, — занимается лейтенант Газе.

Яким «делом»?.. У голові в мене все переплуталося.

Я ледве згадав: звичайно ж, убивством, листівками та прапором...

— Как вы думаєте, Максим Архипович, он из СД?

Я стенув плечима. Афіноґен, щось пригадавши, відчинив дверцята сейфа й простяг мені оту вже знайому папірчину. У мене зомліли ноги, та начальник байдужим тоном промовив:

— Прочитайте. Этим, наверное, придется заняться вам. У меня и так... Завтра на базаре будет облава.

Я й досі не міг дати ради думкам. Думав, Афіноґен приховує від мене той циркуляр, думав про бозна які нісенітниці, а виявилося все зовсім не так. Я подивився на Афіноґена, і той по-своєму зрозумів моє мовчання.

— Вы не сердитесь, Максим Архипович. Я знаю, дело скучное... Но надо ведь... Приказ...

Я відчув, шо в мене брижиться шкіра на лобі. Де я чув те слово, де чув? Хтось уже вразив був мене колись тим словом, але хто й коли?

Так і не згадавши, я досидів до кінця робочої днини й поплентав додому. Олег обіцяв прийти, і треба було щось робити, а що? Голова гула від утоми й болю, очі просто злипались, але я відганяв і думку про сон.

Удома було тихо й сумно. Батько щось читав у Біблії. Марія теж присунулася до каганця й латала кофту, а мати, склавши руки, сиділа коло припічка й дивилася на них. Таку картину побачив я, заглянувши в тільки мені відому шпарину в старій віконниці. Останнім часом це стало за звичку, і я ніяк не міг утриматися, щоб не притулитися оком до шпарини, перш ніж постукати у вікно.

Відчинила, звичайно, мати — вона вже давно чекала на мій стукіт. У сінях вона прошепотіла мені:

— Я попалила те рогожжя.

Я ввійшов, привітався й був страшенно здивований, коли навіть Марія відповіла. Більше того: вона довго й здивовано блимала на мене, і сліпуватий каганчик осявав їй підборіддя, ніздрі й глибокі виїмки над очима.

Мати насипала борщу. Я перевдягся в хатнє й сів до столу. І вдруге здивувався, бо Марія турботливо підсунула мені ближче полумисок із кашею. Я жував і думав про неї й про матір із батьком. Скидалося на те, що вони все знають. І батько тихо прогомонів басом, згорнувши свою Біблію:

— Шо там... кауть?

Я підвів на батька очі. Не було сумніву, що він про все здогадується. І раптом стало шкода-шкода й батьків, і сестри, яким досі не сказав привітного слова, а вони ж, певно, мліли за мене, таки мліли, бо кров — то не юшка, і від неї нікуди не дінешся.

— Все добре... поки що, — заспокоїв я їх, і мати підійшла й несміливо пригладила мені чуприну, як не робила вже давно-предавно, відколи я пустився хати.

Незабаром прийшов Олег Попович. Він був збуджений і зразу ж почав квапити:

— Вдягайся, побалакаємо.

— Та куди ж ви, лишенько, на такий мороз? — заметушилася мати.

— Ми ненадовго, — боронився Попович. — На хвилинку.

— Та он хатина, там сідайте собі, та балакайте хоч до третіх півнів — ми вас і не слухатимем.

Ми з Олегом перезирнулися й пішли в хатину.

— Світло внести? — спитала мати.

— Ні, — відмахнувся я, і ми зачинилися у темній кімнаті.

Олег зажебонів одразу:

— Слухай, Нетреба, ти колись розповідав мені про діда... забув,