Читати книгу - "Яр"

— Єсохвад?

— Єсохвад! А я думав-думав!...

— То й що?

Я був розчарований. Що надумався цей дивак?

— Він ще живий-здоровий?

— Хто? Єсохвад? А де ж він дівся. У погорілій російській школі живе.

Олег ухопив мене за сорочку:

— Ходім до нього! Негайно!

— Ч-чого?

Я почав здогадуватися, що надумав Олег.

— Попросимо його, він і...

— Облава буде на базарі, — сказав я, пригадавши слова Афіноґена Горобцова.

Олег мало не закричав:

— Чудово! Краще й не вигадаєш! Дамо Єсохвадові сотню карбованців, і він попередить уранці людей.

Олег замовк і тільки тепер одпустив мою сорочку.

— Послухай, Нетреба, ну, а він не викаже нас?

Я відповів не зразу. Мене захопила смілива Олегова ідея. «Звичайно ж дід Єсохвад, — подумав я. — На старця ніхто нічого не подумає, не зверне уваги, старці в усі епохи навіть через кордони ходили без віз».

— А ми йому на всяк випадок не признаємося, — сказав я.

— Так не повірить.

— Спробуємо. Коли ж ні, тоді...

Олег попхнув мене в темряві до дверей:

— Іди вдягайся.

Ми вийшли з хатини, і я заходився витягати з-під одежі свою кухвайку.

— Таки йтимете? — жалібно проскиглила мати, але вже не намагалася спинити нас.

— Я зараз, — кивнув я матері й відчинив двері. З сіней заклубочилася холодна біла пара.

Ніч видалася ясна й морозна. Вулицями ще вештались поодинокі люди, і ми з Олегом старанно уникали їх, обминаючи десятими гонами. Російська школа зустріла нас чорною густотою порожніх вікон. Довкола напувала мертва тиша, і коли б не самотня вузенька стежечка, можна було б засумніватися, чи живий ще дід Єсохвад.

Я торкнув ногою старі, певно ж, не тутешні двері, прилаштовані абияк, і ввійшов у шкільний коридор. Тут і досі смерділо замоклою сажею. Олег ступив за мною й креснув коліщатком «самопалки». Довгий коридор мов би й кінця не мав, а десь же мусив бути вхід у підвальне приміщення.

Обабіч видніли класні двері, Єсохвад позамощував їх битою цеглою, боронячись од морозу. Сходини вниз виявилися в протилежному краї коридору. Ми мацали приступки йогою й намагались не гримотіти. Щодалі вниз робилося тепліше й затишніше. Сходини звернули ліворуч і ввірвались коло Добрих, оббитих попругами дверей. Я натиснув рукою, але вони не піддавались, тоді прикладався плечем — і знову марно. Запальничка в Олега погасла, і стало морочно, хоч в око стрель. Я знову натиснув плечем — аж хекнув од напруги.

Олег висловив припущення:

— Мабуть, немає діда вдома.

Та я випадково потяг двері на себе, і вони, легенько рипнувши, відчинились.

Я гукнув усередину:

— Є хто вдома?

Нам відповіла тиша.

— Кажу ж нема, — підтвердив Олег і кілька разів приснув іскрами в темряву. — Кінчився бензин. У тебе є запальничка?

Я присвітив. Приміщення виявилося низеньким і невеликим, у кутку мріло щось сіре й невиразне. Ми підійшли ближче. То були пари з купою лахміття.

— То ви, діду? — невпевнено запитав я.

Лахміття заворушилось, і я квапливо погасив «самопалку».

— Я.

— Чого ж ви не обзиваєтеся?

— А хіба хо? — негостинно буркнув старець.

— Та нічого... — я вже не знав, звідки почати.

— Ви знаєте, хто ми? — спитав я.

Дід одповів не зразу:

— А хто вас...

І я раптом заговорив прямо й відверто:

— Діду, хочемо вас просити про одне діло.

— Яке?

Старий і досі був невдоволений. Олег сіпнув мене за полу кухвайки, та я сказав:

— Завтра німці зроблять облаву. Хочуть вивезти багато хлопців і дівчат у Німеччину. Якби ви попередили людей...

Єсохвад мовчав, не ворушився й не дихав. Я повторив:

— Чуєте, діду?

Той негайно відгукнувсь:

— А хо я, глухий чи хо!

— То як же, діду? — підпитав Олег.

— А ніяк! — сердито прорипів Єсохвад. — Як припекло, так і за діда здумали, а як нічого, так хоч би тобі хо...

Я заходився пояснювати дідові значення цієї операції, мовляв, коли німцеві потурати, то він незабаром вивезе з України найцінніших людей — молодь, а на її місце понавозить колоністів. Така політика денаціоналізації — то справжній імперіалізм, німець хоче поступово підмінити наше населення своїм, а тоді скаже: «Де ж та ваша Україна? Тут живуть переважно німці». А тих, що завербуються, вони через років десять-двадцять онімечать, от і вийде, що нас нема...

Я ще довго промовляв у цьому плані, хоча знав, що дід не розуміє, ні що таке денаціоналізація, ні що цим цілить німець. Єсохвад жодного разу не перебив мене, немов би я балакав до стіни цього підвалу.

— То як же, діду? — вдруге нагадав Олег Попович.

Старий тим самим тоном відповів:

— А ніяк!

Знову запала напружена