Читати книгу - "Яр"

— Значить, не хочете? — кволо спитав я.

Старий тут-таки заворушився:

— А хто тобі сказав, хо не хочу?

— Підете?! Діду!

Я неймовірно зрадів.

— А піду. Піду, хоб їм добро в хату не ходило...

Щороку на Водохреще базар у Ярі тривав цілий тиждень. То був своєрідний ярмарок, і сюди з'їздилися селяни й городяни не тільки з Ярівщини, а з кількох районів. Сторонські ночували в родичів і знайомих, а хто нікого не знав, просився до кого попало. Ця традиція сягала в сиву давнину, коли після розгрому Запорозької Січі Катериною Другою в місто над яром зійшлося багато ремісничого люду. І хоч війна поламала всі на світі традиції, та недільне торжище, яке відбулося й торік, уже в умовах окупації, мало — таки відбутися й цього року. Кожен покладав на нього чималі надії, — один збирався виміняти за пшоно якесь дрантя на горб, інший діставав зі скрині ще з весілля не вдягані штани, які пощастило зберегти навіть голодного 33-го, щоб уторгувати зо два десятки склянок гречки чи квасолі. На це сподівалися й німці, бо добровільне вербування давало не досить наслідків.

Але на їхній дорозі став задрипаний дід Єсохвад. Він переймав підводи ще з досвіта й завертав їх назад. Чутка тим і сильна, що шириться без дротів. На базарище з'їхалася зовсім нужденна купка ярмаркових, та й ті здебільшого старі. Однак дідові довелося попогасати. Селяни їхали не одним шляхом, а він був сам-один.

— Завертайте, дурні сороки! — кричав він на дівчат і хлопців. — Хо, в Германію захотіли? Облава буде!

Те страшне слово, мов батогом, підстьобувало ярмаркових, і валки підвід і пішаків сунули назад.

Максим сидів у своєму кабінеті й не знав, що робиться. Бува Єсохвад в останню мить злякався? На подвір'ї комендатури тупцювалося вже сотні півтори німців. Усі наявні сили поліції позбиралися в кімнатах і коридорах. Якщо Єсохвад зрадить, це полчисько враз оточить ярмарок, і ясиру набереться не те що сто — кілька сотень!

Сигналу з комендатури не було, і Максим сидів, як на голках. Невідомість вимотувала нерви, він виходив у коридор, де висла щільна запона махоркового диму, знову повертавсь назад і знову виходив. Годині о десятій прибіг Афіноґен. Він говорив квапливо, і щелепа в нього раз у раз зіскакувала:

— Я же говорил коменданту, я говорил: не надо собирать такую армию у всех на виду, не надо! А он не послушался, не послушался, говорит — ничего...

— Що трапилося? — не витримав Максим.

— А что же! Немцев в комендатуре полон двор! Люди, наверное, увидели и поразбегались, а как же. Если столько солдатни — что-то будет, а как же иначе...

Максим полегшено відітхнув. Значить Єсохвад не зрадив, не злякався. От тобі й Єсохвад...

Він спитав:

— То що, облава... відмінюється?

— На базаре три деда да три бабки. Куда же теперь такую облаву... собаке под хвост!

Максимові ще не до кінця вірилося в те, що сталось. Оце тобі й дід Єсохвад, не дід, а золото. Максим байдуже спитав:

— Так мені тепер...

— Займитесь там... чем хотите.

— Людей повідпускати?

— С людьми я сам.

Афіноґен вийшов, і незабаром уся маса поліцаїв посунула надвір. Максим виглянув за двері. Там не було нікого. Він подався до виходу. Поліцаї всі гуртом уливалися в ворота комендатури. «Зараз буде нагінка й Афіноґенові, і всім, і йому в тому числі», — майнуло Максимові.

На душі стало неймовірно легко. «Такі догани, зрештою, не можуть людині не подобатися», — сказав він подумки. Максим обернувся й пішов у протилежний од свого кабінету бік.

— Хоч сердьтеся, Олегу, хоч ні, а я не послухався вас і цього разу — знову порушив закони нашої липової конспірації. І що тут такого: ми працюємо в одному будинку, знайомі хто-зна відколи, і цілком логічно, що заходимо один до одного в гості. Якби ми припинили це робити, було б багато підозріліше. Може, скажете «ні» й знову почнете мені читати нотації?

— Там усе нормально, правда ж? — усміхнувся Олег.

— Нормальніше не може й бути!

— Я зразу второпав. Ти вже давно не проголошував таких довгих промов, Нетреба.

— Цілком логічно, — сказав Максим. — Колись людину цінуватимуть саме за те, що вона зробила для інших. І не язиком, а насправді. Вдумайтесь у це, Олегу, і ви пересвідчитеся, що я маю рацію.

— Цілковиту, — погодивсь Олег. — Навіть удумуватись не доводиться. Так отже ж не вийшло в нашого Афіноґена Горобцова?

— Подався з усім своїм особовим складом вислуховувати сувору догану від коменданта гера Франца Енґеля.

— Може перепасти й тобі.

— Не маю нічого проти.

— Моя бабця казала, що коли людина надто багато радіє, то потім плакатиме.

— Ви теж радієте, Олегу, визнайте!

Попович запалив сигарету й подав пачку Максимові.

— Заради такого діла не соромно смальнути й німецьких.

— Давайте! — великодушно погодився Максим.

Надворі загурчали автомашини. Олегове вікно теж, як і в Максима, виходило на подвір'я, але й так було зрозуміло, що діється на вулиці.

— Роз'їжджаються після «успішного» виконання циркуляру гебітскомісаріату! —