Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Якогось дня, ідучи від порому, біля якого зібралися довгі валки підвід зі збіжжям, що правились із червоними прапорами від Зеленчука до станції, Ганс похвалився Петрові, що Вербахи також незабаром поїдуть додому в Німеччину, бо обоє батьків дуже потомилися тут, на Кубані, не маючи спочинку, а там бабусі вже знайшли для них невелику ферму за містом і навіть оплатили задаток, тож скоро, як тільки передадуть концесію радгоспові,  вони стануть бюргерами на своїй батьківщині.

Ввечері того дня перед сном до кімнати хлопців зайшла заплакана Ліза Аврамівна і наказала Петрові піднятися в кабінет управителя. Із завмиранням серця переступивши поріг, Янчук застав Вербаха за письмовим столом над якимись паперами.

- Даруй, що раніше не міг тебе покликати, - потер управитель запалені очі, кладучи окуляри на стіл. – Присядь! - запросив, уважно оглянувши хлопця. – Концесія, як знаєш, закривається, ми від’їжджаємо до Німеччини, тебе взяти із собою влада нам не дозволила. Ось наші листи і клопотання та відмова, - показав він. – Вимагають, - продовжив по мовчанці, - щоб ми передали тебе у дитбудинок чи колонію, але Ліза Аврамівна дала їм письмове зобов’язання, що відвезе тебе додому, тож буде тебе супроводжувати до самого Чигирина. Квитки до Знам’янки ми вам оплатимо, дамо трохи грошей для перших потреб… Тож їдь у рідне місто до своїх людей, а там, хоч як би не бідував, старайся добре вчитися, бо навчання – то твоє спасіння! І дай тобі Бог ніколи не опинятися на вулиці серед злодіїв!.. Дякую тобі за сумлінне навчання і поміч Гансові! Може, колись матимеш нагоду приїхати в Німеччину, то будемо тобі щиро раді! А тепер іди спочивай, бо завтра відпровадимо вас на станцію. Доброї ночі тобі!

Петро Янчук, сердечно подякувавши господареві, вийшов і, не пам’ятаючи себе, якось опинився у своїй кімнаті, де Ганса не застав, тож заснув у риданнях, так і не дочекавшись товариша. Життя його знову, після недовгого просвітку, спинилося над проваллям невідомості.     

Наступного ранку, як прощалися, навіть Грета Людвіговна скинула з очей сльозу. Управитель із сином на своїй машині відвезли їх із Лізою Аврамівною на станцію і посадили у вагон, лишившись назавжди у Петровій пам’яті на тому пероні із піднятими у прощанні руками…

Як повноправний пасажир, їхав у вагоні поїзда Петро Янчук із Кубані на Чигиринщину. І хоч рухався той поїзд досить швидко, та відстані долав пиняво. Аж на четвертий день Петро почув у битком набитому вагоні довгожданне “Знам’янка” і захвилювався разом з іншими, хто мав виходити. Нарешті потяг прокричав протяжно й переможно, кілька разів стукнув буферами, жалісно скрипнув осями і зупинився. У повний смороду задушливий вагон увірвалося свіже повітря. Частина пасажирів заметушилася, вхопивши свої валізи, клунки чи фанерні чемодани, і посунула до виходу. Дехто із заздалегідь наготованим посудом спішив за час стоянки поїзда збігати за безкоштовним окропом. Ще якась частина людей, викушкавши гроші із ганчірок і хустин, готувалась купити на пероні якогось харчу.

В людському потоці зійшов з поїзда і Янчук. Радів, що нарешті добрався до батьківщини, але шкода йому було всього, що мимоволі втратив дорогою. Не мав ні грошей, що дали йому дядько Гнат і Франц Францович, ні концесійних черевиків, ні валізки, подарованої на прощання. Все викрали вуркагани, коли він заснув, знеможений, хоч досить довго берігся від того нещастя.

По брудному, мокрому після дощу перону снували пасажири. Жінки, що порозкладали на ряденцях свій нехитрий харч, лементували, закликаючи покупців, і Янчук уже хотів було направитись до них, але, вчасно згадавши зарік, даний собі і Лізі Аврамівні, мовчки проковтнув слину і побрів у вокзал, похнюпивши голову, мимо паровоза, що чмихав, відсапуючись. Проходячи повз вікно їдальні, звідки його обдало запахом готових страв, він ще раз гостро відчув голод. А вже як облюбував собі вільне місце між подорожанами у притемненому бруднуватому приміщенні чекального залу, зовсім не мав сил терпіти, адже то тут, то там сусіди підкріплялися, хто чим мав. Хлопець намагався не думати про їжу, але був такий голодний, що аж свідомість йому дурманилась.

“Таки лишилися тут люди, - пронеслося у хлопцевій голові здивування. – Добрі чи недобрі вони тепер? Адже минулої весни все тут було мертве. Може, як і я, повернулись, обійшовши голод?..” За час своїх півторарічних мандрів і тяжких мученицьких злигоднів Петро навчився судити про людей, про їх вдачі і характери по їх мові і навіть мовчанці, по їх зовнішньому вигляду й поведінці, тож і зараз, чемно склавши руки між колін, він прислухався і придивлявся до навколишнього. Своїм підлітковим, але вже досить досвідченим чуттям він майже безпомилково виділяв серед людського юрмища жадібних і підступних, як і  жалісних та доброчинних. Серед сусідів у залі чекання Петро не міг не звернути увагу на двох парубійків, що, посмакувавши смаженої курки, взялися крутити цигарки, продовжуючи вести непристойні розмови про черниць. Петрові не важко було визначити, що вони промишляють чимось злочинним і хто з них головний.

“Ну, й хай собі! Мені що до того!” – подумав він, але мимоволі продовжував прислухатися і придивлятися до них. Один із парубків, помітивши Петрову увагу, по-приятельськи підморгнув йому, поставив на своє місце обшитого мішковиною кошика і вийшов, мабуть, випалити цигарку. Щоб привернути увагу другого, Петрові довелося зітхнути і навіть кашлянути в руку по-дорослому.      

- Кудись їдеш? – знудьговано звернувся той до Петра.

- Вже не їду, а йти ще чимало, - намагався хлопець зацікавити співбесідника.

- Значить, приїхав, але не тутешній?!

- Можна й так сказати, адже до Чигирина ще кілометрів із тридцять.